СЕМЬЯ. ДЕНЬГИ. БУДУЩЕЕ.

Богдана Півненко: “Ятри мою душу, скрипко”

Богдана Півненко: “Ятри мою душу, скрипко”
Фото: Олег Павлюченков
Александр Рудяченко
2019-07-18 12:35
683

Її називають "Паганіні у спідниці", а вона прагне виховувати нові таланти і тішиться від мрії, що в Україні все ж таки з`явиться колекція унікальних музичних інструментів, з якими наші музичні генії презентуватимуть батьківщину на світовій сцені – зустрічайте, Богдана Півненко.

Спадкоємність – ось на чому тримається будь-яка традиція. Якщо цехова поступовість не уривається, а кожне покоління дбайливо шанує і ретельно примножує здобутки попередників, спадкоємність ллється наче мелодія небесних сфер. До чого прагне Музика, то і є воля Неба.

Наприкінці квітня 2018 року у Великому залі Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського двом знаним скрипалькам – Богдані Півненко та Мирославі Которович – вдалося провести перший Всеукраїнський конкурс скрипалів ім. Богодара Которовича. Особисто зацікавленими були обидві організаторки, бо одній відомий музикант доводився Вчителем, іншій – батьком рідним. У фестивальній палітрі України так виник новий масштаб, адже свого часу Богодар Антонович започатковував у Харкові юнацький конкурс скрипалів. Фішкою ж новітнього творчого огляду, що проводився у три тури, стало те, що на кожному етапі обов’язковим було виконання твору українського композитора.

Сьогодні наш співрозмовник – дочка видатного українського художника Івана Марчука, завідувач кафедри скрипки Національної музичної академії імені П. І. Чайковського Богдана Півненко, чия доля просто уособлює спадкоємність у музиці і шанобливе ставлення до традиції.

"Це сталося цілком випадково"

Богдано, почнемо з простого, але неймовірного запитання, що резонує в вас не одне десятиліття: що в добу розвою сучасної поп-культури мотивує дітей займатися класичною музикою?

Важко відповісти. Це сталося цілком випадково… Трапилося це у 1984-му, коли мені виповнилося сім років. І моя мама, Алла Півненко, захотіла віддати дочку на музику. Йшли одного дня ми тоді Харковом і побачили оголошення. Інтернету не існувало, але тривав набір на фортепіано та скрипку.

Кажуть, вашу спеціалізацію вирішили кошти – навчання на скрипці мамі видалося більш бюджетним?

Скрипку нашій родині в ті часи було простіше придбати, ніж піаніно. Але доволі швидко я відчула, що це МОЄ, це те, чому я хочу присвятити все життя.

Втрачається з історії якась деталь. Що було подією, яка кристалізувала конкретне бажання? Ви почули, як однокласниця грає на скрипці, по телевізору побачили когось із тодішніх кумирів? Завжди є остання краплина, яскрава подія, що, зрештою, спонукає до певних дій.

На це запитання я можу відповісти. Мама розказувала, що вона водила мене на концерти Олега Криси і Богодара Которовича. Щоправда, я цього геть не пам’ятаю. Тим часом мама розповідає, що я уважно сиділа та слухала тих видатних скрипалів сучасності.

У Харківській філармонії?

Ні, в органному залі, бо філармонія тоді стояла на реконструкції. Пам’ятаю інше. Коли я навчалась у “нулівці” Харківської середньої спеціальної школи-інтернату, напередодні вступних іспитів я потрапила з апендицитом до лікарні. І до музичної школи мене не зарахували, а коли мама пішла до директора і стала соромити, мовляв, ми ж у вас вчилися у підготовчому класі, на попередньому прослуховуванні були у трійці кращих, їй заявили: “Місць немає”.

Це для Богдани Півненко?!

Так. Тоді це здалося вселенською несправедливістю, адже у мене і справді добре виходило. І тут виявилася риса вдачі.

Впертість?

Наполегливість. Мамі я стала доводити, що гідна навчатися в школі-інтернаті. І чим більше мене не приймали, тим більше хотілося потрапити. Знаєте, що мені тричі відмовляли?

Як?!

Ось так. До Харківської середньої спеціальної музичної школи-інтернату я вступила з третьої спроби. Сталося це в жовтні чи навіть листопаді, коли навчальний процес був у розпалі. Тобто перший клас я відучилася у звичайній музичній школі і знову, на загальних підставах, вступала, але мене знову не взяли. Мабуть, мама моя дуже обурювалася, а їй належало дуже… просити. Я так думаю.

І які були ваші дії?

Ми навіть до Києва їздили, іспити в музичну школу-інтернат складали. У столиці мені із спеціалізації “п’ятірку” ставили, але розводили руками: “В інтернаті не було місць”. Довелося повертатися до Харкова, і все починати з нуля.

Як склалися ваші стосунки з тими педагогами, котрі вас не приймали у Харківську музичну школу-інтернат?

Нині ми прекрасно дружимо с директором Валерієм Алтуховим, часто сидимо в журі міжнародного конкурсу-фестивалю дитячого та юнацького виконавського мистецтва “Акорди Хортиці”. Валерій Миколайович – прекрасний керівник. Не один раз я до них приїздила і давала концерти. Навіть скрипку із власної колекції школі-інтернату подарувала. Але… Поки я сама чогось у Києві не домоглася, у Харкові мене не шанували, хоча потім переглянули ставлення.

Чому і як ви посварилися із скрипкою? Навіть вступили до економічного університету…

Ні, з музикою я не сварилася… Може, так виявилася втома. Сталося це після раптової смерті мого першого чоловіка Володимира Шульги…

…одного із засновників мережі "Фокстрот" і ключового свідка у “Справі про отруєння кандидата в президенти Віктора Ющенка”. За дивних обставин він помер у приміщенні Шевченківського райвідділу міліції…

Мені треба було себе чимось зайняти, щоб позбутися жахливої депресії. Захотілося перевірити себе: чи зможу я? І, знаєте, я склала два іспити та вступила до Київського національного економічного університету – на MBA (бізнес-адміністрування). Може, рік провчилася, поки не зрозуміла, що це не моє, бо я дуже грати хочу.

Ви взяли академічну відпустку, але до економіки так і не повернулися.

Звідки ви знаєте?

Готувався до інтерв’ю… Ви відчували душевний дискомфорт на MBA?

Мабуть, я про це не думала. Так сталося, що під час другої сесії у мене розпочалися фантастичні гастролі разом із видатним українським композитором Валентином Сильвестровим. Валентин Васильович саме створив “Мелодії миттєвостей” для скрипки і фортепіано. У 2008 році ми той цикл записали у Будинку звукозапису Національної радіокомпанії України, присвятили Володимиру Шульзі та видали на фірмі Rostok Records.

Тобто академічна відпустка затягнулася з поважних причин.

Звісно. Із авторською програмою “Мелодії миттєвостей”, презентуючи компакт-диск, ми багато гастролювали у 2008-му та 2010 році: Німеччина, Чехія, Польща, країни Балтії, Грузія, по Україні, звісно.

Валентин Сильвестров – живий український геній.

Знаєте, мене вразив факт: у Познані організували і провели окремий фестиваль, присвячений музиці Валентина Сильвестрова. П’ять днів! Що характерно, приїхали не тільки українські музиканти, а й наші колеги з цілої Європи. Ми грали в дуеті із Іриною Стародуб сім циклів “Мелодій миттєвостей”, останній з яких саме мені присвячений, чим я дуже пишаюся.

Згоден, є чим. Бо перший твір присвячений відомому латвійському скрипалю та диригенту Ґідону Кремеру.

Взагалі, це був цікавий досвід – концертувати і спілкуватися з видатним маестро.

Цікавість у чому полягала?

Ми не один раз грали разом, і я побачила, як у музиці мислить Валентин Васильович Сильвестров. І він це помітив. Може тому, коли композитор написав новий концерт для скрипки з оркестром, на прем’єру – концерт до свого 80-річчя два роки тому – він запросив саме мене.

Відомо, що з вами свого часу натерпівся ваш педагог Богодар Которович.

(Насторожено.) Чого це натерпівся?

У 1997-му Богодару Антоновичу довелося стоп-кран зірвати, аби вас довезти на перший міжнародний конкурс до Кишинева. Було таке?

(Із полегшенням посміхається.) Було. Я дико запізнилася на поїзд. І тоді народний артист УРСР, професор Київської консерваторії, бігав по вагону, рвав стоп-крани і в нехарактерній для нього манері вимагав: "Зупиніться!", а мене у такому модному крилатому капелюсі на ходу у вагон затягували.

Чому так нервував член-кореспондент Академії мистецтв України Богодар Которович?

Він ретельно готував мене на конкурс, а ще був членом журі, а я так необачно… спізнилася.

Проспали?

Та ні, приїхала вчасно, а поїзд виявився не на центральному вокзалі, а на приміському… Тим часом педагог нервував, бігав по вагонах і кричав: “Де?! Де?! Нема мого віртуоза!” А потім дуже сміявся, ще й мої сумки у вагон допомагав затягувати.

Кажуть, Богодар Которович був людиною дуже імпульсивною.

Скоріше, емоційною. Прекрасна, просто чудова людина. Я вважаю, що мені із педагогами дуже пощастило. Безумовно, Богодар Антонович зіграв величезну роль у моєму житті. Саме завдяки йому я переїхала до Києва.

Це Богодар Которович запросив?

Так. У 1991 році він приїхав до Харкова, де давав майстер-класи. Перед майстром я виконала варіації на одній струні Паганіні. Він уважно послухав та сказав: “Все, я запрошую тебе до себе”. І в десятий клас я пішла уже до нього, у київську школу-інтернат. То була одна із найголовніших подій у моєму житті.

Мешкали у найманій квартирі?

Ні, відразу у гуртожитку – Київська середня спеціальна музична школа-інтернат мала власний. Богодар Антонович був видатною особистістю, у тому сенсі, що не лише талановитим скрипалем чи мудрим педагогом, котрий міг розказати і показати, як зіграти будь-яке складне місце в партитурі. Своїх учнів педагог виховував у широкому розумінні цього слова. Він був учителем по життю, який формував особистості.

Бачу, ви щирі у шані…

27 червня 2019 року у Великій залі Оперної студії Національної музичної академії України мав місце пам’ятний концерт – десять років, як пішов із життя Богодар Которович. Його дочка і вихованка Мирослава Которович запросила і мене виступити. Безперечно, в особі Богодара Антоновича Україна втратила величезного майстра і видатного вчителя.

"Мене гріє мрія пограти на скрипці роботи Ґварнері дель Джезу"

Продовжу тему музичної педагогіки, але під іншим кутом зору. У вас є приватна колекція скрипок, але ви перетворилися на такого собі музичного благодійника. Це правда, що всі ваші здібні учні грають на ваших інструментах?

Так сталося… Знаєте, тривалий час у мене не було скрипки взагалі. Тобто була погана, такий інструмент, який мама могла дозволити.

Мистецтвознавець Алла Півненко мало заробляла?

Не те слово. Отже, мій перший інструмент коштував триста доларів, це все, що ми змогли назбирати. Для мене тривалий час то була болюча тема.

Як вирішувалося питання?

Першу пристойну скрипку, на якій можна було щось грати, я купила, коли навчалася на п’ятому курсі Київської консерваторії. Виповнилося мені тоді 23 роки.

А що – доти постійно грали надровах?

По-різному бувало. Хто що давав, інколи і гарний інструмент траплявся, але свого я не мала. Це, взагалі, болюча тема для України. У нас відсутнє національне зібрання інструментів потрібного рівня. За часів СРСР була колись прекрасна колекція скрипок, але вона залишилась у Росії.

А в Україні?

Значно нижчого рівня, екстракласу інструментів у нас немає. Тож, має бути якась державна програма! Мене, зізнаюся, дивує рівень свідомості наших доморослих багатіїв: вони навіть проблеми не уявляють. Не кажу про північного сусіда, де зібрана Державна колекція унікальних музичних інструментів РФ. Японія має колосальну національну колекцію скрипок, Австрія, Німеччина, Швейцарія та ін. У розвинутих країнах давно створені спеціальні фонди, в які на кшталт інвестиційних компаній об’єднуються юридичні та фізичні особи.

Чув, що рентабельність там шалена…

Зважте, італійські старовинні скрипки ніколи не дешевшають: криза на дворі чи ні. Коли я ще була студенткою консерваторії, то потрапила в Сполучені Штати у складі Міжнародного молодіжного оркестру “Філармонія націй” під орудою Юстаса Франка.

Ви в ньому грали?! Фантастичний оркестр! Його концерт я слухав років п`ятнадцять тому в Національній опері України. Зізнаюся, вперше почув, як дихають скрипки і якою може бути глибина звуку.

Так… Грали ми в Штатах спільний концерт із місцевим солістом, у нього – скрипка роботи майстра Ґварнері дель Джезу. Після концерту розговорилися. З’ясувалося, в унікального інструмента 20 співвласників!

І загальними зборами акціонерів вони щороку вирішують, кому дати пограти на реліквії?

Так. Саме це, а не десять квартир у новобудовах – безпрограшна форма інвестицій. Старовинні італійські інструменти тільки зростають у ціні. Дивує менталітет наших багатіїв і чиновників, мрії яких обмежуються новими авто, заміськими будинками та закордонними відвідуваннями престижних футбольних матчів.

Ви запропонуйте депутату Верховної Ради заспівати пісню: для більшості то виявиться вищою математикою, а ви кажете Ґварнері дель Джезу.

Сподіватимемося, що поволі, але національна еліта виховається. І раптом, може, колись вони й власним розумом дійдуть до вдалого інвестиційного проекту та посприятимуть, аби в Україні з’явилася колекція унікальних музичних інструментів, на яких би першокласні митці могли талановито представляти Батьківщину.

Концептуальне, але футурологічне запитання. Скрипка сучасної конструкції усталилася, кажуть, у середині XVI століття на півночі Італії. Яким ви бачите скрипаля ХХІІ століття?

Дуже просто відповім. Поки що нічого кращого, ніж інструменти Страдіварі та Ґварнері, людство не створило. Мене гріє мрія пограти на скрипці роботи Ґварнері дель Джезу. Свого часу довелося грати на інструменті також італійського майстра – Пьєтро Ґварнері, одного з представників скрипкової династії Ґварнері. А цього року мав місце гарний експірієнс, коли на кілька місяців по договору мені дали пограти на скрипці Ніколо Ґальяно. Єдине скажу: величезна насолода виконувати музику на такій скрипці.

Наскільки мені відомо, мода на інструменти трохи змінилася.

Так, новітня естетика пов’язана із значним розширенням концертних аудиторій. Раніше в моді був м’який, камерний, делікатний звук, тепер, коли виступи відбуваються у багатотисячних залах, потрібен гострий, потужний саунд. Ні, сучасні скрипки яскраві, але чи такі душевні, що, здається, говорять із тобою? Саме за тембр і цінуються так високо старовинні італійські інструменти.

Так якою ви бачите скрипку ХХІІ столітті?

Я мрію, що скрипка дочекається свого часу, і в Україні з’являться люди, готові вкладати кошти в унікальні інструменти, щоб згодом виникла державна колекція скрипок і нам як національним митцям даватимуть ці інструменти у користування.

Чи, може, є якесь запитання, яке я вам не поставив, а воно нині досить важливе для вас?

Є. Нині велике місце в моєму житті посідає педагогічна практика; кілька учнів я взяла, як-то кажуть, з нуля, аби подивитися, що особисто я можу... Зважилася на викладання завдяки людині, яка була моїм останнім педагогом. Це видатна особистість, фантастичний скрипаль Борис Громов; на жаль, рік тому він помер, трохи не дожив до 55-річчя.

Сумно.

Митець він був від Бога. Ніде не працював, бо ніколи не вписувався в рамки. Спочатку Борис Васильович грав на скрипці, але із часом йому стало нудно, і він змінив спеціалізацію на... фортепіано. Потім він ще чимось займався, політикою, але повернувся в музику.

Як ви з таким наставником познайомилися?

Випадково. Ви ж знаєте, що тренуються навіть олімпійські чемпіони, головне – у кого. І музиканти в цьому питанні не виняток, бо потрібно, аби хтось досвідчений зі сторони підказував тонкі нюанси, які несила виконавцю помічати. Один мій колега розказав, що із Борисом Громовим займається Мирослава Которович: є прекрасні результати. Мені треба було грати концерт Петра Чайковського на відкритті сезону в Запоріжжі, і я хотіла, щоб хтось мене послухав і позаймався. За кілька днів – телефонний дзвоник, і незнайомець каже: “Мені передали, що ви хотіли, аби я вас послухав…”

І...

Можу сказати, саме Борис Громов відкрив для мене нові горизонти, навчив чути красу звука, грати виразніше, втягнув у викладання дітям, і взагалі мені особисто дав дуже багато. І в серпні, на річницю смерті, і восени, на день народження Майстра, я гратиму концерти його пам’яті.

У Бориса Громова було багато знаних учнів.

Не лише я та Мирослава Которович; до нього багато народу бігало.

Щось ми відхилилися від теми вашої педагогічної діяльності.

Навпаки: впритул підійшли… До Бориса Васильовича ходив один маленький хлопчик. Одного дня я сиділа і слухала, як учень грає, а Майстер виправляє. І раптом майнуло в голові: а у мене б вийшло навчати грі на скрипці? Наступного року до мене на концерти приходила одна маленька дівчинка, постійно дарувала м’які іграшки, а потім зізналася: “Богдано Іванівно, я хочу у вас вчитися”. І відкрите запитання почало раз за разом зринати: чи зможу я підготувати маленький талант, виховати той музичний продукт, який виросте в особистість? Ось так і почалося: уроки, звітні концерти, фестивалі… Потім у мене з’явилися дві прекрасні дівчинки, яким я ставила руки, ускладнювала репертуар, поволі розкривала здібності: Маргариті Почебут – вісім, Сандрі Васильковій нині десять років.

Які можете презентувати досягнення?

Ось із останніх... Маргарита Почебут здобула першу премію в Міжнародному конкурсі в Загребі та з-поміж 15 інших кандидатів пройшла на престижний тритурний конкурс в Італії, що відбудеться у липні в містечку Сан-Віто-аль-Тальяменто, провінція Порденоне. Сандра Василькова здобула першу премію на Міжнародному конкурсі “Львівський віртуоз”, Олександра Хмара прийшла до мене в п’ятий клас і за останні чотири роки стала лауреатом декількох конкурсів і в свої 14 років вступила в Лозанні до Вищої школи музики.

Що успіхи ваших учениць відкривають у Богдані Півненко?

За вихованок я щиро радію. Ні, не так: я просто горю. Власне, це і є мій The Pivnenko Experience!

Дякую за розмову.

Прошу.