СЕМЬЯ. ДЕНЬГИ. БУДУЩЕЕ.

Під небом Сакартвело, або Як за три дні закохатися у країну

Під небом Сакартвело, або Як за три дні закохатися у країну
Getty Images/Global Images Ukraine
Елена Примак
2019-07-08 14:47
66
Партнер проекта: Henley & Partners

Завдяки нашим партнерам з міжнародної компанії Henley & Partners ми сьогодні маємо змогу не тільки розповісти про зміни, що відбулися у чинному міграційному законодавстві Грузії, а ще й подарувати читачам Family Office подорож до цієї країни.

Зважаючи на необхідність реформ в Україні і неабиякий досвід цих процесів у Грузії, запрошуємо вас почути неупереджену розповідь нашої журналістки Олени Примак про сьогодення цієї неймовірної кавказької країни.

Вікенд у Грузії видався раптовим. Але став вражаючим: жили ми у тбіліській родині, за три дні об’їхали чи не півкраїни і те, що побачили, перевершило наші уявлення про цей край. Вдома червнева спека перетворювалася на липневі дощі, а в Тбілісі сяяло лагідне сонце.

Гостинна садиба

Приватний будинок тбіліського господаря знаходився, хоч і не поруч зі старим містом, та все ж мав яскравий колорит грузинського дому: два поверхи, тераса, балкон і звичайно погреб. Без погребу — марані — не буває грузинської оселі. Тут завжди починають будівництво з підвалу, де заривають величезні, літрів на 100-200 і більше, глеки для вина. Ці глеки, зліплені з особливої глини, без гончарного кола, та обпалені унікальним способом, закопують у вапно. А вже зверху, над марані, зводять жилі кімнати.

Біля будинку ріс невеличкий сад, де восени заполум’яніють жовтогарячі плоди хурми, квітуть троянди і в’ється лоза. Справжній грузин, навіть якщо він живе у місті, все одно сам робить вино. Наш хазяїн підрахував, що у середньому його родина двічі на тиждень приймає гостей і виставляє на стіл 6-8 літрів вина. Тому у сезон він купує близько тонни винограду для виробництва домашнього грузинського, аби не осоромитися потім протягом року.

Свого часу в країні були проведені численні реформи, результати яких вражали нас неодноразово за ці дні. Зокрема заслугою колишнього керманича стало рекламне просування Грузії за кордоном. Інтерес до країни зріс миттєво, що дало можливість заробити на туристах і державній скарбниці, і підприємливим господарям. Грузини стали будувати окремі кімнати із зручностями, щоб здавати їх мандрівникам.

У подібній прибудові жили і ми. Завдяки туристичному буму наш господар Вадим Іванов виявився гнучким бізнесменом, який не тільки надає житло, а й має дві автівки для тих, хто хоче поїздити країною, сам проводить екскурсії. Для цього багато читає, і не просто озвучує інформацію під час подорожі, а з гордістю викладає історію країни. Хоч сам не є етнічним грузином (у нього інтернаціональна сім’я), проте дух і традиції народу, серед якого він народився і виріс, всмоктав з молоком матері. Він, його дружина-вірменка, діти володіють грузинською і пишаються тим, що є громадянами Грузії. Дружина годувала нас сніданками, а син-студент створив мистецько-історичну екскурсію про столицю, яку артистично втілив під час прогулянки по Тбілісі.

Батьківщина вина

Наша перша екскурсія сталася до Кахетії – батьківщини грузинського вина. Кахетія розташована в Алазанській долині, навколо річки Алазань. Тут особливий плодючий ґрунт, з рідкісними мінералами, що утворився завдяки річковому мулу. Саме він і впливає на смак винограду. Найкращі грузинські винокурні і найбагатші винні погреби зосереджені саме тут, звідси родом і відоме «Кіндзмараулі». У цьому краї завжди тепло і сонячно, тому й наливаються медом кахетинські персики й ківі і добре відомі сорти винограду.

Збирають його кілька разів протягом сезону: вперше – влітку, коли відрізають зайві, на погляд виноробів, грона. Їх кидають на землю і вони служать гарним добривом. Вдруге – прибирають грона з пошкодженнями: коли бджола чи комаха вкусила ягоду і вона зсохлася. Втретє знімають урожай, лишаючи на лозі одне-єдине гроно – останнє, яке й піде на вино. Виноград ніколи не збирають після дощу, а урожай ніколи не миють. Сама природа розпорядилася так, що плід вкритий нальотом, який виконує бактерицидну функцію.

Раніше, зібравши виноград, грона топтали ногами, урочисто і святково обставляючи цю традицію. Зараз для чавлення плодів використовують малу механізацію і заповнюють масою із соку, кісточок і гілочок глеки, які тут називають квеврі. Це традиційний кахетинський спосіб виробництва вина, в результаті якого продукт має пікантну гірчинку. Зі вступом Грузії до Євросоюзу подібне виробництво вимагають змінити відповідно до затверджених стандартів, де сировина не має містити нічого, крім соку і шкірки. Тоді його можна буде продавати і в Європі. Розумні грузини використовують обидва способи. Вкопані керамічні квеврі заливають на 2/3 об’єму, а одну третину лишають вільною, щоб під час бродіння вино не вибралося через вінця. При сталій температурі в марані (13-14 градусів), при забезпеченій завдяки вапну волозі, вино грає 21 день. Далі його фільтрують, переливаючи у чистий глек, і запечатують аж до того дня, коли настане потреба відкрити.

Жодне грузинське застілля не обходиться без вина. Культура його споживання тут висока. Хлопчика, який підріс і може всидіти за столом тривалий час, садять скраєчку під час свята, даючи таким чином уроки майстерності. Він має можливість спостерігати, як поводять себе дорослі, що говорять, в якій послідовності, як впливає алкоголь на поведінку чоловіків. Хлопчику наливають трішки вина, щоб з дитинства він вчився відрізняти смак. Вино грузини не тільки оспівують, з ним не тільки відзначають важливі події життя, вином лікують. Здавна тут існує традиція давати кволому хлопчикові раз на день піалу, наповнену шматочками лаваша, що вимочений у вині. Цілюща сила хліба і лози за кілька сеансів ставить дитину на ноги.

Коли на подвір’ї старовинної церкви VІ століття ми побачили залишки численних вритих квеврі, а у кутку їх порожнє звалище, стало очевидно: давні традиції живіші за все живе. І досі у християнській Грузії відзначають і народження, і смерть родичів, звозячи на церковний двір жертовного барана, викопаний з домашнього марані чималий глек з вином, сир, хліб та городину. Тут же ріжуть худобину і смажать шашлик. Накривають довгий стіл, де ставлять приготовані наїдки, і частують не тільки усіх парафіян, а будь-кого, хто виявився поруч.

Християнські святині

Грузія однією з перших на Кавказі прийняла християнство як національну релігію. Було це у далекому 326 році. Вірмени стверджують, що це не так, що їх народ хрестився на 30 років раніше. А документи, які могли б це підтвердити, переходячи від вірменів до грузинів і назад, врешті-решт десь загубилися. Боротьба за першість триває й досі, набуваючи кумедних форм і втілюючись в анекдотах. Та хай там як, а багатонаціональна країна мирно уживається з усіма народами: тут можна прийти на службу і до православного храму, і до синагоги, і до мечеті.

Християнські храми на Кавказі – це не лише духовні місця, а й культурні, освітянські центри, «фортеці», в яких у давнину населення відбивалося від загарбників. Церкви Грузії унікальні, зведені на красивих легендах, і навіть у найдавніших з них сьогодні правлять службу. Моє серце найбільше полонив храм Джварі (Святий Хрест). Збудований у VІ столітті, гордий у своєму зовнішньому аскетизмі, стоїть він високо на горі, над Тбілісі, і дивиться вниз на давню столицю Грузії – Мцхету. Ці місця святі для кожного грузина. Тут і справді надзвичайно гарно: навкруги величезні гори, серед яких вдалечині виблискує сніжна вершина Казбеку, унизу бура Кура і бірюзова Арагві , зливаючись воєдино, несуть свої води. Теракота відреставрованих черепичних дахів Мцхети під яскравим сонцем разом із природою створюють приголомшливо гармонійну палітру. Нав’язливою стає думка: у таких місцях не можуть не народжуватися талановиті поети і художники, архітектори і композитори. Суровий і величний край!

А давня Мцхета сьогодні повністю відтворена як туристичний об’єкт, починаючи від будинків, в яких живуть пересічні громадяни, і закінчуючи мостами та кафедральним собором Светіцховеллі. Причому її мешканці не заплатили жодного ларі з власної кишені. Їхні дахи, фасади, двері і вікна відремонтовані, естетично впорядковані згідно з національною стилістикою за рахунок бюджету за часів екс-президента. Так, цілий мікрорайон давньої столиці набув привабливого вигляду і сьогодні охороняється ЮНЕСКО. До речі, відреставровані в країні не тільки сакральні місця, а майже кожний районний центр, і автошляхи, що ведуть до них, гладкі, неначе річка.

Гуляючи Мцхетою, не можна оминути Светіцховеллі, про який багато хто читав у «Десниці великого майстра» Константине Гамсахурдія. Архітектору Арсукідзе, який звів у ХІ столітті цей красивий храм в ім’я Животворящого стовпа (так перекладається Светіцховеллі), заздрісний вчитель наказав відрубати праву руку. Про це свідчить рельєф руки з будівельним кутом на північному фасаді храму. Велична споруда протягом багатьох віків була усипальницею грузинських царів, їхні могили знаходяться перед вівтарем і розташовані так близько одна до одної, що важко пройти, не наступивши на якусь плиту. Тут збереглися фрески ХVІ-ХVІІ століть, при цьому наш гід звернув увагу на одну цікавинку: у розписі на сюжет Животворящого стовпа є зображення інопланетянина. І справді, з літаючої тарілки визирає обличчя у чудернацькому скафандрі.

Ніде в світі так не впадало в око, як у Грузії, що церква – це живий організм. Наша подорож припала на вихідні дні, і тому на кожному кроці ми зустрічали весільні кортежі. А біля самих храмів шикувалися черги з молодят та гостей. У Кахетії, наприклад, у чоловічому монастирі Алаверді відбувалося вінчання трьох пар одночасно. Женихи тут вбираються у національні строї, а наречені — у розкішні весільні сукні. Надзвичайно урочисте видовище! Шкода, що всередині заборонено фотографувати — визначна пам’ятка грузинської архітектури ХІ сторіччя.

Алавердський монастир носить ім’я одного з найбільш шанованих християнських святих у Грузії – Святого Георгія. Храмів з його іменем у країні понад 350.

Незабутнє враження справив і старовинний монастир Святої Трійці, побудований високо-високо у горах, над селищем Казбегі. Коли підходиш до нього, навколо — широченне плато, оточене вершинами. Дух перехоплює від величі і краси природи! А сама церква ніби ширяє над цією розкішшю. Невелика, із дзвіницею, обнесена кам’яними мурами, вона прихистила тут лише трьох ченців. Зліва від вівтаря — самовідроджувальна ікона Богородиці. Після пожежі 1980 року лики Богоматері і маленького Ісуса були суцільною чорнотою. Сьогодні уже видно очі, ніс, вуста. У цих давніх кам’яних склепіннях, просякнутих запахом ладану та воскових свічок, відчувається надзвичайно сильна енергетика, не хочеться звідси йти, тому, мабуть, і юні ченці випромінюють якусь неземну доброту.

Чому грузинська дорога називається Воєнною

Цією візитною карткою країни — Воєнно-Грузинською дорогою – ми з нашим гідом їхали з Тбілісі у високогірне селище Казбегі. Колись дуже давно від старовинної Мцхети до сучасного Владикавказа вів вузький, довгий і небезпечний гірський прохід, описаний ще античними мандрівниками. І лише у кінці ХVІІІ століття, після підписання країнами Георгіївського трактату, розпочалося будівництво Воєнно-Грузинської дороги.

Грузинський цар Іраклій зробив стратегічно вірний крок у політиці, зблизившись з православним сусідом Росією для боротьби з одвічним ворогом – персидським шахом. Та Росія, незважаючи на Георгіївський трактат, за яким передбачалася військова допомога, зрадила Грузію. Не допомогла їй, коли персидський правитель вирішив покарати васала за непослух і надіслав загін у 350 тис. воїнів. Грузинів було усемеро менше, вони билися, але були приречені на смерть. Ще й досі по маршруту Воєнно-Грузинської дороги можна зустріти стіни грізних середньовічних фортець. Наприклад, зубчасті мури Ананурського храму, який сьогодні ретельно реставрують і демонструють не тільки як церкву, а й форпост колишнього захисту.

Під час Великої Вітчизняної, враховуючи важливе стратегічне значення Воєнно-Грузинської дороги, Гітлер розпочав битву за Кавказ саме із захоплення цієї магістралі, аби перекрити доступ радянським військам до бакинської нафти. Без палива радянські танки стали б безпечними. Та й Сталінградська битва була розпочата, щоб припинити випуск танків на тракторному заводі міста. Перемога під Сталінградом вирішила все. Дорога лишилася, як і раніше, життєдайною артерією.

Краєвиди Воєнно-Грузинської траси різноманітні: спочатку рівнинні, з полями і виноградниками, вище — із мальовничим Жинвальським водоймищем, ще вище — гранд-парад гірських вершин, зовсім не схожих одна на одну ні за кольором, ні за формою. Трохи екзотично виглядало на сучасній автомагістралі із люмінісцентними відбивачами поява великих отар, які переганялися чабанами у волохатих папахах.

Гірськолижний курорт Гудаурі теж розташований обабіч відомої дороги. Сніг у цьому місці випадає після Різдва і лежить аж до травня. Курорт активно розвивається і стрімко будується.

Нарешті Крестовий перевал. Це найвища точка Воєнно-Грузинської дороги, висота на стовпчику – 2395 м над рівнем моря. Водії за допомогою сучасних гаджетів перевіряли її, погрішність становить 2-3 метри. Так точно було визначено підйом у давні часи. Через цей перевал до Грузії в’їжджали Пушкін, Грибоєдов, Лермонтов. Дякуючи їхньому таланту, у поезії і прозі залишилася оспіваною неперевершена краса цього краю. Проте у мене на цій дорозі самі собою зринали шевченківські рядки: «За горами – гори, хмарами повиті…»

Туристів тут цінують

Містечко Казбегі розкинулося біля підніжжя Казбеку – одного з кавказьких п’ятитисячників. З лівого боку його омиває бурхливий Терек, з інших оточують високі лісисті гори, створюючи сприятливий клімат для бальнеологічного курорту. Та частіше за відпочиваючих тут можна зустріти альпіністів і туристів з усього світу. Тому 50-річний грузин Гія, який свого часу закінчив Київський інститут харчової промисловості, а повернувшись додому, не відразу зміг знайти роботу за фахом, став гірським провідником. Він і посадив нас у свій позашляховик та повіз на екскурсію у гори до чоловічого монастиря Святої Трійці.

...Сутеніло. Машину кидало на вибоїнах. Заплющивши очі, аби не бачити урвищ, ми сиділи, затамувавши подих. Гія, щоб якось розважити нас, розказував про туристів. Аж раптом напереріз машині, ледве не під колеса, кинулись хлопець з дівчиною. Для нас о такій порі, на безлюдній гірській дорозі, це було як грім посеред ясного неба. Гія загальмував, опустив скло, і ми почули благання англійською підвезти їх, коли будемо повертатися. Хлопець виявився з Нідерландів, його подруга – з Сингапуру. Вони взяли напрокат машину, хотіли на ній піднятися, аби побачити унікальний храм, та через десять метрів бездоріжжя зрозуміли: треба йти пішки. Піднялися засвітла, поки туди-сюди, стало темніти і холодати. Гія забрав туристів.

Ставлення місцевих до іноземців дуже толерантне. Зрозуміло, що туризм тут — друга після сільгоспробіт стаття доходу. Та коли грузини дізнавалися, що ми з Києва, обличчя зразу засвічувалися посмішками. Починаючи від компліментів, зниження ціни на базарі і до цитування Тараса Шевченка, нам виявляли шанування.

Кулінарні хіти

Для багатьох туристів гастрономічна частина подорожі є важливою складовою. Для мене чужі краї навіть асоціюються з певними запахами та автентичними стравами. Тим, хто цікавиться кулінарією, грузинська кухня, звичайно, відома своїми популярними наїдками. Подорожуючи Грузією, я була вражена іншим — однаково смачно приготованою їжею як у дорогому ресторані, так і у придорожньому кафе на перевалі. Різниця відчувалася у сервіровці та інтер’єрах, ну, і в цінах, звісно.

Тим, хто любить овочі, тут — справжній рай, їх вміють готувати будь-яким способом і подають під різноманітними соусами як закуски. Саме закусками грузинська кухня відрізняється від усіх інших національних. Вони завжди приготовані на основі кількох трав: базиліку, чабрецю, м’яти, кіндзи. Такий набір городини – це вже і є закуска джонджолі, а коли приправити її горіховим соусом – стане пхалі. До речі, соуси грузини готують тільки з рослинних інгредієнтів.

Люблять у Грузії і сири власного виробництва. Подають їх не тільки перед основною стравою або на десерт, а й готують з ними всім добре відомі хачапурі. У різних районах країни хачапурі відрізняються рецептами: у Хевсурському до сира додають трави, у Рачинському замість сиру кладуть квасолю, в Аджарському разом із сиром має бути майже сире яйце. Такі ось пироги із сиром…

Серед самих грузинів надзвичайно популярні хінкалі, схожі на чималі торбинки з м’ясом. Секрет їх приготування криється у швидкості. На правильно розкатане тісто віртуозно кладуть рідкий фарш, як правило, з баранини або ж асорті, збирають до пучки краї і гарненько заліплюють. Швидко варять у воді і відразу подають до столу. Правильно їсти хінкалі руками, беручи за хвостик. Потім треба відкусити шматочок тіста і випити юшку з середини, а вже тоді закусити фаршем. Останнім часом дедалі популярнішими стають хінкальні, де готують цю страву, щоб не вовтузитися з нею вдома. Принаймні це спостерігається в столиці.

Тбілісі

У Тбілісі витає якийсь особливий дух інтелігентності, поєднаний з національною гідністю. Це відчувається і коли ти перебуваєш на центральному проспекті Шота Руставелі, де безліч театрів, музеїв, храмів, офіційних установ, і коли блукаєш вузькими вуличками старого міста. На пішохідній Шардені я ніяк не могла збагнути, яку європейську вулицю вона нагадує: тут багато арт-кафе, ресторанчиків, сувенірних лавок. А в кінці — сквер з пам’ятником Софіко Чіауреллі, що вразив мене своєю естетикою у саме серце. Бронзовий бюст видатної актриси кіно і театру, оточений чотирма колонами, на яких відображені її визначні ролі, дуже камерно вписався в архітектуру всього кварталу.

Тбілісі – магічне місто. Сидячи з горнятком турецької кави (так тут називають мелену каву) біля Театру маріонеток, була зачарована химерним фасадом з ляльками, «живим» годинником на ньому, що відбивав кожну чверть. Весь час кортіло зайти всередину, але був ранок. Зрештою зайшла в ресторан, який є продовженням театру, а там на стінах – історія і спектаклів, і артистів, і режисерів. Так само нездоланно приваблював до себе і скляний пішохідний міст через Куру, кликав пройтись по ньому. Цей модерний елегантний шляхопровід, створений сучасним італійським архітектором, дуже легко з’єднав старе місто з новим, що на відстані здаються далекими одне від одного.

У моїй пам’яті Тбілісі лишився старовинним містом з молодим диханням. Можливо, це трапилося ще й тому, що розказував нам про визначні пам’ятки 22-річний син Вадима. Читав сучасні вірші грузинського поета, підкреслюючи ними славну історію. Піднявшись на цитадель Нарікала (VІІ століття), де з одного боку місто лежало, мов на долоні, а з іншого височіли прекрасні гори, заспівав акапело грузинську патріотичну пісню. І стільки в ньому було гідності за свою країну, стільки любові в очах, що мимоволі майнула думка: з такою молоддю у Грузії – велике майбутнє!

Тбілісі у перекладі означає «теплий». Колись на цьому місці знайшли теплі сірчані джерела, на них і було засновано царське поселення, що згодом переросло у столицю. А джерела б’ють і досі, на них побудовані відомі сірчані лазні, про які Пушкін свого часу писав: «Отроду ничего не встречал я роскошнее Тифлисских бань». Вони й справді справляють враження як архітектурна пам’ятка та як SPA-процедура здійснюють розслабляючий, заспокійливий ефект. Проте у Тбілісі теплі не лише джерела і клімат, а насамперед ставлення людей. Не випадково Грузію завжди називають сонячною, хоча тут бувають дощі і холод, Сонячні в ній люди, що із щирістю дарують друзям любов.

До речі

Шкільні пристави

У середніх школах Грузії після впровадження реформи з’явилася особлива служба приставів. Вони не підпорядковані ні директору, ні поліції. Пристави носять свою форму, ходять по шкільних коридорах, у будь-який момент можуть зайти до класу, якщо почують галас. Вони захищають дітей (або вчителів від дітей), ведуть бесіди зі складними підлітками та їхніми батьками. Коли з’ясовується, що батьки не в змозі справитися з власним чадом, тоді цією роботою займається держава. Учнів, які постійно порушують громадський порядок, переводять до спецінтернатів, щоб дати можливість іншим спокійно вчитися.

Тест на хабар

Після кількох років по викоріненню корупції начальник одного міського ДАІ вирішив перевірити підлеглих. Позичив у сусіда старі «Жигулі», переодягнувся у цивільне і поїхав порушувати правила дорожнього руху. Двічі даїшники його попередили і відпустили. На третьому порушенні, коли він тицяв хабара, дали по пиці, а на четвертому — наділи кайданки.

У Грузії полісмена, лікаря або чиновника, якщо застукають на хабарі, не тільки звільняють з роботи з позбавленням права працювати на державній службі, а й анулюють увесь трудовий стаж та пенсію. Страх втратити все це сильніший за будь-які легкі гроші.