Коли збуваються мрії

Про мрії і реалії співачки, яка все життя гідно презентує українське оперне мистецтво на світових сценах і передає свій досвід початківцям класичного співу - Ірини Семененко.

Визнаємо, що провести інтерв’ю з відомою оперною співачкою, заслуженою артисткою України нам видавалося досить складно – адже ми не музичні критики, а меломани-аматори, які, на жаль, й на спектаклях солістки Національної опери, викладача Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського Ірини Семененко жодного разу не бували. Уява малювала образ недосяжної діви, життя якої повністю присвячене стражданням Чіо-Чіо-Сан і Віолетти. Проте до кав’ярні на Подолі ввійшла елегантно вдягнена, навпрочуд гарна жінка, котра підкорила нас своєю посмішкою і щирими привітаннями. Чашечка кави, затишний присмак київського вечора... і розмова попливла так, начебто ми щотижня зустрічаємось у різних столичних кафе і ділимося своїми враженнями про все, що нас оточує. Навіть про те, що омріяне чи здійснене...

Мрія перша

Ірина народилася у Києві, в історичній місцевості, де, за легендою, у стародавні часи стояли війська хана Батия – на Батиєвій горі. Тут, у весняному кипінні садів і жовто-гарячих осінніх ярах пройшли перші дитячі роки маленької Іринки. Саме тут її душа наповнювалася гармонією природи і музикою вітру, що таким чудовим чином пізніше вилилося в її творчість. Згодом родина Ірини переїхала ближче до центру, і батьки віддали донечку до музичної школи, бо вже у дитячому садку її називали кращою співачкою. І хоча батьки не були професійними музикантами, але музика не тільки поєднала їх, а й стала сенсом усього їхнього життя. Тож, і плекали рідну кровинку у любові до прекрасного, до музики, яка зачаровує, пробуджує свідомість, виховує душу.

— Перша платівка, яку почула у дитинстві, – розповідає пані Ірина, – це опера «Борис Годунов» у виконанні відомого Максима Михайлова. Тоді у багатьох родинах звучали найвідоміші світові шедеври – класичну музику на платівках привозили як трофеї з війни. Мої тато і мама, хоча й були простими робітниками, зналися на ній, мали неабиякий талант, який щедро розквітав у хоровому співі: татко співав у хорових колективах Академії наук під керівництвом Валерія Мальцева з Київського театру опери і балету, мама – у хорі при трикотажній фабриці імені Рози Люксембург. А вечорами, зустрівшись з друзями, слухали перші магнітофонні записи Володимира Висоцького. Ось такі різноманітні грані музики відкривалися мені у дитячі роки!

А коли вперше зрозуміли, що хочете стати співачкою?

— Про це я знала вже в молодших класах. Однокласники ще й досі згадують, як написала в одному з перших творів про свою мрію.


Батьки підтримали ваш вибір?


— Вони завжди пишалися мною: тато – відверто, мамо – таємно, бо виховувала мене у суворості, аби дитина не вхопила «зірковості». Це зараз ми згадуємо і сміємося, як вона телефонувала потайки від мене всім родичам: сьогодні Ірина співає головну партію, підіть, подивіться. А тоді, коли я тільки-но проходила етапи становлення як співачка, всю престижність образу солістки Національної опери мала залишати за порогом квартири. У домі жив культ родини, де у кожного були свої обов’язки і права, але це був єдиний організм. Тому, мабуть, мені так до вподоби працювати над спектаклем однією командою.

Знаємо, що шлях до сцени був досить тернистим...

— Так, причому з самого початку. І «Школою гри на фортепіано» у музичній школі били, і лінійкою по руках. Можна було зненавидіти вчительку і назавжди кинути музику, але заради мрії ладна була подолати будь-які перепони.

Проте, впевнена Ірина, все в житті врівноважується. Тож, уже в юнацькі роки на її творчому шляху зустрілися люди, котрі допомогли справдитися всім надіям. Це і Людмила Третяк, керівник вокального ансамблю Жовтневого палацу культури, яка підготувала Іру до вступу у Київське музичне училище. І суворий педагог з вокалу Ніна Акопова, котра ввела її у світ класичної музики, не даючи відпочивати навіть на канікулах, бо Семененко мала обов’язково потрапити до консерваторії. І професор Наталія Захарченко, яка вже на І курсі довірила студентці одну з головних партій в опері Кирила Молчанова «А зорі тут тихі».

Тож, на вашу думку, що у творчій долі пріоритетніше – праця над собою чи фортуна?


— Гадаю, аби усвідомити це до кінця, потрібно дійти по життєвому шляху доостанку. Звичайно, елемент щасливої випадковості присутній. Так, ще будучи стажисткою Національної опери, я вже співала і маленькі, і провідні партії. Дуже хотілось заспівати Джільду в «Ріголетто», навіть сама вивчила клавір. І доля таки посміхнулась мені.

Але ж загальновідомо: вода під лежачий камінь не потече. Я працюю настільки, наскільки дозволяють мої фізичні можливості, і навіть уві сні складаються мізансцени, звучать вивчені партії. Проте іноді так хочеться піти до кондитерської і з’їсти зайве тістечко! І відразу гарнішає всередині... І починаєш мріяти.

Мрія друга

Ірина – особистість багатогранна, і насамперед у власній творчості, яка не обмежується класичною музикою. Їй цікаві романси і народні пісні, твори Баха, Дворжака, Перголезі, Шуберта, Мендельсона. Вона з однаковим задоволенням співає старовинні камерні композиції Бортнянського та американський джаз. А ще – обожнює пісні у виконанні Маріо Ланца і мріє вийти на сцену в образі відомої аргентинської актриси і співачки Лоліти Торрес.

Як взагалі серйозна оперна співачка ставиться до нинішньої популяризації класичних творів?

— Коли це зроблено на високому професіональному рівні, як Лучано Паваротті зі Стінгом або Фредді Мерк’юрі з Монсерратт Кабальє, це не просто викликає повагу. Це зумовлює й тебе підніматися по творчих сходах дедалі вище і вище. Я, наприклад, залюбки слухаю естрадні пісні у виконанні Мусліма Магомаєва. З неперевершеним Маріо Ланца ми, мабуть, через всесвіт були і залишаємося спорідненими душами. А Марія Каллас! Ця жінка – не просто геніальна співачка, а справжня енергетична натхненність. Її жага творчості, жага життя звучали у кожній ноті, наповнювали її голос, іскрили з величезних темних очей. Коли ж людина позиціонує себе як соліст Большого театру, а зі сцени співає низькопробний шансон – я проти популяризації світових шедеврів таким виконавцем.

Чи мріяли про дует з кимось із зірок?

— Барбра Стрейзанд! Жінка-спектакль, жінка-свято, мелодійність творів якої просто вражає, так само як і її талант драматичної і комедійної актриси. І звичайно харизматичний Френк Сінатра.

Ваша різноплановість, пані Ірино, просто захоплює. Тож, поява у вашій творчій біографії рок-групи «Грін Грей» невипадкова?


— Це, на жаль, сталося один раз. Як на мене, то замало, оскільки було дуже цікаво. У хлопців є одна композиція «Сонце», де фоном співається вокаліз для сопрано. Чому режисер зупинив свій вибір на мені, чесно кажучи, не знаю, але із задоволенням погодилася – адже саме музика є тією унікальною можливістю глибоко відчути емоції, які ми іноді пригнічуємо у власному житті. Концерт вийшов досить креативним. От, якби ще повторити таке!

Але ж ваш диск «Вечерок» – це теж музика не для всіх...

— Дійсно, музика Валерія Гавриліна непроста. Він – винахідник, чарівник. Кожна нота його романсів – наче аркушики старих любовних нотаток, що дарують слухачам чистоту, тепло і душевність.

Здається, «Вечерок» так і благає: запросіть мене як сольний концерт під дахом фестивалю ГогольFest.


— Цікава пропозиція, варто подумати.

Але все ж таки Ірині ближчі маленький зал, тематичні вечори, затишна обстановка. Її давня мрія – створення у Києві Камерного театру, де можна співати і бачити обличчя прихильників твого мистецтва. Але для цього потрібно або знайти порядного чесного продюсера, або самостійно займатися організацією всіх процесів. Для творчої особистості це практично неможливо!

Адже гарний продюсер, запевняє Ірина, це насамперед лідер команди, яка здатна втілити в життя будь-яку ідею. І знайти фінанси для її втілення. Та ще й так, щоб меценат душу вкладав. Так само, як Ірина Семененко – у своїх учнів, котрі втілюють ще одну її мрію.

Мрія третя

Студенток консерваторії з класу Ірини Семененко відрізняє те, що необхідне справжньому таланту – духовність і душа. І це повною мірою передає їм їхній вчитель – жінка, котра живе за такими моральними принципами, коли не cоромно поділитися з молоддю власним досвідом, коли прагнеш передати своїм учням усі почуття, які допомагають набути професійних навичок і вмінь, коли мрієш побачити в своїх послідовниках те, що не зміг або не встиг зробити ти. А ще – навчити своїх дівчат створенню гармонійного простору і правильному честолюбству (не плутати з марнославством!), яке, крім таланту, є запорукою успіху в акторській кар’єрі.

А що є гармонія у вашому розумінні, пані Ірино?

— Ланцюжок у кожного може бути свій. Для мене гармонія – це насамперед, коли душа перебуває у злагоді із совістю. Коли твій внутрішній стан і зовнішнє середовище не суперечать, а доповнюють один одного, збагачують і роблять щасливими і тебе, і твоїх близьких. І звичайно дуже важливо, коли гармонія дозволяє досягати тих висот, про які ти мрієш, знаходити взаєморозуміння з тими, хто поруч.

Коли починала викладати у Київській консерваторії, дуже переживала. Це, на мою думку, страшна відповідальність – допомогти людині стати професіоналом, дати їй путівку у життя. Тому готувалася до кожної зустрічі з дівчатами, перечитувала вночі масу літератури, аби донести до них ті зернятка, які потім складають розмаїте мозаїчне полотно нашої професії. Згадувала своїх учителів, які передусім ставили голос не фізіологічно, а працювали з душею, аби вона співала так, як востаннє. Тоді й мороз пробиратиме по шкірі.

А чи всі люди здатні полюбити музику?

— Музика – як релігія: один раз трапляється диво, і все всередині тебе змінюється. Колись, ще у школі, мене дуже образили. Я зачинилась у кімнаті і гучно ввімкнула радіо. І раптом все навкруги заполонили чудові звуки прекрасної музики. Це був концерт Гріга для фортепіано з оркестром. Я відчула себе впевненою і гарною, і що дивно – й досі вмію відроджувати в собі те відчуття.

Так само відбувається й з іншими людьми, навіть далекими від музики. Почувши певну музичну композицію, людина вважає, що знайшла свою мелодію, свого композитора. А знаєте, чому так відбувається? Бо музика, яка сподобалася і підходить нам саме у даний момент – це найкоротший шлях до нашої індивідуальності. Згадайте Ніцше: «Без музики життя було б помилкою».

Наразі Ірина Семененко готує зі своїми студентами програму світових оперних шедеврів. А щоб правильно це зробити, їй потрібно всі партії проспівати самій, вирішити, чи підійде цей твір голосу або емоційному настрою тієї чи іншої дівчини. Лише тоді концерт вийде досконалим – за звучанням, оформленням, натхненням. Тому співачка досить ретельно доглядає тишу навколо себе – аби ніщо не заважало особистому простору. Про це Ірина мріяла з дитинства, адже щастя, на її думку, це правильний вибір трьох речей: людини поруч, улюбленої справи і місця, де ти живеш.

Мрія четверта

Ірина завжди хотіла жити на Подолі, біля Дніпра, аби відчувати дух стародавніх музик, які викладали у Києво-Могилянській академії, чути перегуки старовинних дзвонів Фролівського монастиря, ходити тінистими вуличками стародавнього передмістя улюбленого Києва. А ще – облаштовувати свій побут так, начебто ти – ще те босоноге дівча, котре разом з бабусею на Сквірщині вдихало аромат різнотрав’я і скошеного сіна. Як же їй хочеться туди сьогодні! Тож, сусіди Ірини вже не дивуються, коли бачать відому співачку біля квітників їхнього котеджу по Почайнінській.

Пані Ірино, а у вас вдома багато квітів?


— Є навіть дерево (сміється). Це моя донечка Ліля – людина творча і дуже креативна – привезла з дачі старе дерево та оповила його плющем, що став, наче давня виноградна лоза. Багато хто дивується – начебто просто, а не додумалися!

А донька про оперу не мріяла?

— Її більше приваблює мистецтво природи. Дуже любить рукоділля: шити, плести, вишивати. Вона взагалі досить м’яка людина, і хоча закінчила музичну школу, співала у різних аматорських ансамблях, проте, мабуть, не вистачає їй тих творчих амбіцій, коли, як-то кажуть, сміливість міста бере.

Ви можете назвати себе щасливою людиною?


— Це філософське запитання. На мою думку, потрібно цінувати ті миттєвості життя, заради яких живемо на цьому світі – сміх твоєї дитини, її перший крок і перше слово, кохання, захоплені очі слухачів, справедливі слова твоїх колег.

А у що вірите?

— У життя. У любов і стосунки двох людей. Вірю в те, що вони можуть побудувати щось прекрасне, народити надзвичайне маля. Вірю в те, що обов’язково зустрінуся зі своїми близькими, яких вже немає поруч з нами, і ми знову продовжимо творити. А ще – в свої мрії, які завжди збуваються.