пт
  • 8
  • сб
  • 9
  • вс
  • 10
  • пн
  • 11
  • вт
  • 12
  • ср
  • 13
  • чт
  • 14
  • пт
  • 15
  • сб
  • 16
  • вс
  • 17
  • пн
  • 18
  • вт
  • 19
  • ср
  • 20
  • чт
  • 21
  • пт
  • 22
  • сб
  • 23
  • вс
  • 24
  • пн
  • 25
  • вт
  • 26
  • ср
  • 27
  • чт
  • 28
  • пт
  • 29
  • сб
  • 30
  • вс
  • 31
  • пн
  • 1
  • вт
  • 2
  • ср
  • 3
  • чт
  • 4
  • пт
  • 5
  • сб
  • 6
  • вс
  • 7
  • пн
  • 8
  • Факторинг vs цесія

    Олег Наливайко
    адвокат, фундатор юридичної компанії "Стратег"
    19 августа 2019 15:08
    3043
    Партнер проекта: ЮК "Стратег"

    Відмінність договору цесії від договору факторингу відповідно до судової практики Верховного Суду.

    16 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках однієї справи вкотре досліджував питання відмінностей договору цесії від договору факторингу.

    Суд вказує, що відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, встановлених ч. 1-3, 5-6 ст. 203 Цивільного кодексу України. Крім того, згідно з ч. 1, 2 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Тож, відповідно до ч. 1 ст. 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

    Крім того, відповідно до п. 1 ч. 1 ст.ст. 512 і 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

    Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги). Згідно із ст. 350 Господарського кодексу України банк має право укласти договір факторингу, за яким він передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним і Господарським кодексами України, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України та Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

    Згідно зі ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

    Що ж таке факторинг? Його визначення міститься в ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність": “Факторинг — це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів”. Відповідними нормативними актами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 2009 і 2014 років до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів):

    • фінансування клієнтів — суб`єктів господарювання, котрі уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги;

    • набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення;

    • отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

    Отже, аналіз ст.ст. 512, 1077 Цивільного кодексу України свідчить про те, що цивільне право розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та договори факторингу.

    Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями:

    • предметом договорів;

    • формою вчинення договорів;

    • суб`єктним складом правочинів;

    • метою їх укладення.

    Щодо розмежування за предметом договору, слід зазначити, що під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і негрошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Предметом договору факторингу згідно зі ст. 1078 Цивільного кодексу України може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги).

    При розмежуванні зазначених договорів за формою їх вчинення слід враховувати, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (ст. 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг згідно з п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

    Відмінність договорів цесії і факторингу за суб`єктним складом полягає в тому, що відповідно до ст.ст. 2, 512-518 Цивільного кодексу України за договором відступлення права вимоги учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.

    Аналіз ч. 1 ст. 1077 Цивільного кодексу України, ст. 350 Господарського кодексу України, ч. 5 ст. 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" свідчить про те, що суб`єктний склад договору факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1079 Цивільного кодексу України); фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, що відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (ч. 3 ст. 1079 Цивільного кодексу України); боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

    Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення слід враховувати, що згідно з п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга— це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

    У розумінні п. 11 ч. 1 ст. 4 цього Закону факторинг є фінансовою послугою.

    Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

    При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

    Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Цей розмір може встановлюватися по-різному: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

    Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в такому разі відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора в зобов`язанні (ч. 3 ст. 656 Цивільного кодексу України).

    Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

    Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається.

    Врахувавши викладене, зокрема зазначену правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.18, вбачається, що характерними ознаками договору факторингу є те, що:

    • йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт – фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор – банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник – набувач послуг чи товарів за первинним договором);

    • його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);

    • метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;

    • відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;

    • вимоги до форми такого договору, що визначені у ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

    Правочин, який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги (цесією).

    P.S. Необхідно також звернути увагу на:

    – окрему думку судді Данішевської В. І. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від11.09.18, в якій вказано, що «…за змістом чинного законодавства договір факторингу є складним договором, який обов`язково поєднує у собі, по-перше, елементи договору позики або кредитного договору, по-друге, елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

    Договір, який не поєднує елементів договорів, зазначених вище, зокрема якщо відсутні елементи договору позики або кредитного договору (як у цій справі), не є договором факторингу у розумінні чинного законодавства.

    Звідси випливає, що для укладення договорів, подібних до спірного договору, покупець права вимоги не повинен обов`язково мати статус фінансової установи»;

    – окрему думку судді Рогач Л. І.: «Водночас ст. 512 ЦК України визначено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав новому кредиторові, а новий кредитор приймає ці права і зобов`язується або не зобов`язується їх оплатити. Відступлення права за своєю суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Цей договір може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов`язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. У такому разі на відносини цесії поширюється положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога немає особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом».