пт
  • 7
  • сб
  • 8
  • вс
  • 9
  • пн
  • 10
  • вт
  • 11
  • ср
  • 12
  • чт
  • 13
  • пт
  • 14
  • сб
  • 15
  • вс
  • 16
  • пн
  • 17
  • вт
  • 18
  • ср
  • 19
  • чт
  • 20
  • пт
  • 21
  • сб
  • 22
  • вс
  • 23
  • пн
  • 24
  • вт
  • 25
  • ср
  • 26
  • чт
  • 27
  • пт
  • 28
  • сб
  • 29
  • вс
  • 30
  • пн
  • 31
  • вт
  • 1
  • ср
  • 2
  • чт
  • 3
  • пт
  • 4
  • сб
  • 5
  • вс
  • 6
  • пн
  • 7
  • Бонджорно, Італіє!

    Бонджорно, Італіє!
    Getty Images/Global Images Ukraine
    27 августа 2019 16:29:11
    871

    Наш кореспондент провела прекрасний тиждень відпочинку в Італії і поділилася своїми враженнями.

    Олена Примак мала змогу подивитися дюжину міст і зазирнути у потаємні куточки вузеньких вуличок, відчути запах морської свіжості на узбережжі Середземного моря і помилуватися досконалими й витонченими формами неперевершеної італійської архітектури.

    «Італія була моєю мрією, — каже Олена. — Знавці переконували, що треба обирати одне або два міста, їхати і насолоджуватися красою природи, мистецтва, атмосферою, кухнею зрештою. Туроператор пропонував будь-які варіанти. Я вибрала маршрут, який давав змогу за вісім днів ознайомитися з 12 містами і містечками «італійського чобітка». І не пошкодувала».

    Найдорожче місто країни

    Розкручена турагенціями та кінематографом романтична Венеція зустріла першою повінню, яку венеціанці одразу приборкували спеціальними складальними містками для туристів. Напередодні йшов дощ, і вода у місті поступово стала підніматися. Площа Сан-Марко до обіду заповнена голубами та людом з усієї планети, по обіді плавала серед цих височеньких помостів, все одно переповнена екскурсантами. На набережній із сувенірними лавками товклися туристи, намагаючись купити подарунки міста на воді, що були зроблені переважно у Китаї.

    Справжнє відчуття Венеції сталося на гондолі: чи то фантазія розігралася, і я легко уявила себе тут кілька століть тому у карнавальній масці, чи то шампанське запаморочило голову. До речі, традиційні венеціанські маски мали багато різновидів, як і сьогоднішні їх сувенірні нащадки, але використовувалися за спеціальним призначенням. Найпопулярнішою вважалася «баута», яка мала зкошене підборіддя, тому легко маскувала будь-яку стать і статус особи, змінюючи при цьому голос і не заважаючи їсти й пити. Прекрасні дами любили носити «коломбіни» та «моретти», кавалери-«арлекінів». А середньовічні лікарі під час епідемії чуми користувалися масками з величезним дзьобом, який наповнювали антисептичними травами і маслами, аби не заразитися.

    Гондола пливла тихо, уздовж вузьких каналів не зустрічалися пішоходи, усі туристи, мабуть, пішли на екскурсію у прекрасний Палац дожів. Корінних жителів острова тут мало. Їхні домівки, а це часом цілі палаци, винаймаються під готелі. Венеціанці воліють жити на материку, а заробляти — на острові. Ціни тут дуже високі і на оренду, і на продукти. Справжній венеціанець з давніх-давен — це торговець. Муранське скло, яке родом із сусіднього острова Мурано, довгий час цінувалося дорожче від золота, і сьогодні на острові воно найдорожче, ніж у будь-якому іншому місті Італії.

    Традиційні венеціанські професії пов’язані із сервісом (щоденно до міста приїздить 55 тис. туристів) і суто венеціанська з них — гондольєр. Протягом десятків років кількість гондольєрів у місті залишається незмінною — 425 осіб. Дорого коштує ліцензія на діяльність, вона передається у спадок від батька до сина, дорого коштує сама гондола, у середньому €45 тис. Проте і заробітки в них високі: за рік роботи гондольєр може купити собі будинок.

    Змагання родом із середньовіччя

    Перше, що дивує в Італії — як італійцям вдалося не тільки зберегти середньовічні будинки, а й прилаштувати їх до сучасного житла. Сієна — яскравий взірець середньовічного міста, і має свої принади як для туристів, так і для мешканців. Тисячі років невеличке місто ділилося на райони, що носять назви Черепаха, Слон, Равлик, Пантера, Хвилі. Кожний район — контрада — об’єднується у громаду, яку очолює капітан, і …не на жарт ворогує із сусіднім. Це проявляється у лайках, зневазі, бійках і все задля того, щоб піднести свій бойовий дух перед боротьбою, яка відбудеться на скачках, що називаються Паліо. Якщо суперники скалічать когось із сусідів, мер заборонить брати участь у змаганнях. Симпатична сієнка Даніела одразу після знайомства сказала, що вона дуже щаслива, бо родом із контради Хвиля, яка цього року перемогла на Паліо. Я не второпала до чого це, аж поки не зрозуміла, що сієнці живуть передчуттям Паліо весь рік, що їхні емоції, адреналін, смаки — все підпорядковано цьому священнодійству.

    Двічі влітку в Сієні проходять верхогони на конях, і в ці дні кількість туристів у кілька разів перевищує населення міста. Мер разом із ветеринаром відбирає десять коней, причому далеко не арабських скакунів, а вже який кінь кому дістанеться, стає відомо після жеребкування. Громада контради збирає гроші і наймає майстерного вершника, не гребують і підкупом конкурентів. Даніела визнала, що своєму наїзнику вони заплатили€400 тис. Коня, що змагатиметься, заводять до собору по червоній доріжці, де священик (це випадок, на який навіть Папа Римський надав дозвіл) читає молитву та освячує на перемогу. Звісно, кінь може залишити слід на доріжці, і тоді всі намагаються прихопити на щастя того сліду побільше.

    Паліо відбувається на головній площі міста, яка нагадує собою воронку. Всередині збираються глядачі, а перегони йдуть по периметру, куди щороку привозять 72 тонни піску і насипають зверху на бруківку. Вершники без сідел мають промчати три кола по 330 метрів; переможе той кінь, який прийде першим і не пошкодить прикраси на голові, навіть, якщо прибіжить без наїзника. Досить часто трапляються трагедії, коні падають, за них чіпляються наступні, падають вершники, зате вже переможець одразу стає зіркою і багатієм (неофіційним). Офіційна нагорода – хоругва із гаптованим образом Мадонни, на честь якої і відбуваються перегони.

    А спочатку відбувається вражаюче шоу: прапороносці у середньовічних костюмах жонглюють знаменами, циркачі та акробати демонструють свої вміння, а вже після забігу, коли визначиться лідер, все місто починає гуляти. Чотири дні ллється вино і з’їдаються наїдки, які припасали весь рік, переможені ридають, переможці тріумфують. Такий вигляд за останні сторіччя набули в Сієні колишні лицарські турніри. А у Флоренції, наприклад, замість перегонів проводять костюмований футбол без правил, ще є змагання із арбалетів. Здається, потяг італійців до яскравих мужніх змагань непохитний.

    Республіка Сан-Марино

    За площею і населенням Республіка Сан-Марино приблизно така, як один із районів Києва (60 га, 31 тис. санмаринців), а от за своїм реальним статусом — це мрія багатьох жителів Європи. Уже при народженні маленькому громадянину Республіки відкривають банківський рахунок з певною сумою, навчання у школі та медичне обслуговування — безкоштовні для всіх громадян, санмаринець може здобувати освіту у будь-якому виші світу, Республіка оплатить навчання. Пенсіонери отримують високі пенсії, а тривалість життя серед чоловіків найбільша на континенті — 87 років. От тільки стати санмаринцем доволі складно: громадянство надається по батьківській лінії. Якщо вийти заміж за санмаринця, то лише проживши там 30 років і народжуючи протягом цього періоду дітей, можна отримати паспорт із гербом Республіки.

    Хоч в Сан-Марино і говорять італійською, проте це не Італія. Тут свої закони. Республікою управляють два капітани-регенти. Їх обирають кожні пів року, причому це — кандидати протилежних партій. За термін свого правління вони зобов’язані виконати передвиборчі обіцянки і не залишати наступникам боргів. Карбуються тут і свої монети. До речі, ціни у Сан-Марино нижчі на 20%, ніж в інших містах Італії, тому сюди приїжджають на шопінг звідусіль, бо в комерційних центрах представлені світові бренди не тільки одягу, а й електроніки, автомобілів тощо.

    Особливо уподобали тут відпочивати росіяни, для них кожний другий продавець говорить російською. Дуже популярними стали дегустації лікерів, які тут виробляють у неймовірному асортименті: від традиційних «Лімончелло» та «Амаретто» до екзотичних інжирових чи мангових. Проводять їх безкоштовно для туристичних груп, що одразу збільшує виторг. Алкоголь тут також вигідно купувати, але за ціною двох пляшок можна й посмакувати неповторними традиційними стравами.

    У цій маленькій гірській країні дуже багато музеїв і вони не лише історичної спрямованості. Всесвітньовідомий санмаринський фестиваль ретро-автомобілів збирає щороку стільки прихильників, як колись знамените Гран-прі Формули-1. Уже п’ять років, як ралі тут не проводять через погану конфігурацію траси, що не дає змоги болідам робити обгін, але бажаючих відпочити в Сан-Марино, кажуть, стало тільки більше.

    Квітуче місто

    Існує таке поняття як «Синдром Стендаля» — це коли великий письменник вперше потрапив до Флоренції і, побачивши її красу, онімів на три дні. І не дивно —половина світових шедеврів мистецтва знаходиться в Італії, а половина цієї половини — у Флоренції. Статуї Нептуна, Давида, Геракла на головній площі міста, відкрита галерея із мармуровими та бронзовими героями міфів одразу перехоплюють подих так, що класичний фасад Уффіці ти й не помічаєш. Тільки довжелезні черги, які оповивають музей, звертають на нього увагу та врешті-решт його багатства всередині, які й прагнуть побачити люди, відстоявши під ним шість годин.

    Величезній кількості архітектурних, скульптурних, образотворчих, ювелірних шедеврів Флоренція завдячує кільком давнім родинам міста, що ворогували між собою, та намагалися переплюнути одна одну у розкоші і багатстві. Знатні флорентійці оточували себе кращими умами в літературі та філософії, видатними художниками і скульпторами. Це відомі прізвища Медичі та Строцці.

    Нащадків першого роду вже немає, а Строцці живуть і процвітають. Проте саме полотна Боттічеллі, Рафаеля, Леонардо, які є візиткою Уффіці, залишилися у Флоренції, дякуючи останній з Медичі, яка заповіла ніколи їх не вивозити з міста. Її родич, Козимо Медичі, свого часу побудував галерею, яка з’єднуючи між собою Уффіці та літню резиденцію Пітті, проходила над Золотим мостом. Тоді міст називався інакше, бо торгували на ньому м’ясники і відходи своєї роботи скидали у річку Арно. Сморід стояв страшенний і ображав тонкий нюх аристократів, тому правитель Флоренції розпорядився вигнати з мосту м’ясників і віддати торгові ряди ювелірам. «Золоті» лавки відкриті тут і сьогодні, і в них багато покупців. А галерея відігравала роль не тільки коридору, а й давала можливість Медичі послухати крізь вікна, що про нього говорять люди на мості.

    Та найбільшою гордістю флорентійців є площа, на якій зійшлися розкішний собор Санта Марія дель Фіоре, елегантна дзвінниця Джотто та хрестильня із золотими «Воротами Раю». Це природний центр міста, до нього ведуть усі вулиці і провулки, він полонить своєю красою, як ніщо інше свідчить про амбіції і багатство квітучої Флоренції (так перекладається назва міста). І що цікаво, зовсім поруч із цим сакральним місцем розташовані відкриті ринкові ряд, спроектовані ще у середньовіччі, де йде жвава торгівля шкіряними куртками, сумками, черевиками, які тисячоліттями тут виробляли та якими славляться й досі.

    Вічне місто Рим

    Час не владний над Римом. Я вперше бачила місто, де так тісно були пов’язані історія і сучасність. Ультрамодерна залізниця Терміні, розташована майже в центрі, спокійно уживається із величними руїнами терм Діоклетіана. Поруч — залишки із темно-сірого туфу стін перших укріплень Давнього Рима. Частина цієї стіни знаходилася саме на тому місці, де зараз стоїть вокзал. Однак її й не думали ні зносити, ні пересувати, а турботливо зберегли всередині вокзалу, ніби помістили в скриньку з металу і скла. У Римі всього дві лінії метрополітену саме тому, що місто стоїть на кількох культурних шарах, які десь розкопують, а десь ще не дійшли руки. Тут навіть жилі будинки зводять на наскрізних фундаментах, бо під ним є залишки яких-небудь колон.

    Жителі міста щодня проходять мимо античних пам’яток Колізею чи Форуму і ставляться до цього буденно. Проте прекрасний Вікторіан — архітектурний комплекс ХІХ сторіччя — іронічно називають друкарською машинкою або весільним тортом, оскільки він вирізняється своїм білосніжним мармуром на загальному тлі античності Капіталійського пагорба, де сконцентрована купа тьмяних історичних реліквій. Але римляни і пишаються своїм містом, і завжди допоможуть знайти дорогу туристу, що збирався прийти до Пантеону, а потрапив на площу Навона. Не тільки тому, що це — перлини світового мистецтва, а насамперед тому, що італійці — щирі патріоти та експресивні натури. На собі я відчула їхню небайдужість. Чекаючи на автобус, замовила білого вина в кафе. Офіціант запропонував до нього закуску, я відмовилася. Врешті-решт він приніс-таки мені тарілку з тарталетками і чіпсами зі словами: «Це особисто від мене».

    Говорити про Рим без Ватикану неможливо. Міць і потужність його відчутні на кожному кроці. Ще за часів високоосвіченого Папи Миколи V (XV століття), який розкрив двері Рима перед людьми мистецтва і науки, почалося чергове відродження вічного міста. У Римі з’являються величні творіння Мікеланджело, Мадерно, Берніні, Борроміні, Райнальді. Рим прикрасився багатими і химерними церквами, палацами, площами і фонтанами.

    Уже в ХІХ столітті Рим став сприйматися як велике місто-музей, в якому віки залишили по собі гідну пам’ять. І Ватикан також перетворився на гігантський музей, який володіє казковими скарбами. Після лабіринтів розкішних галерей і залів з геніальними витворами потрапляєш до Сікстинської капели, де, як нас попередили, не можна розмовляти ні екскурсантам, ні гідам. Але коли ми туди ледь втиснулися, гамір стояв ще той. І раптом, наче грім серед ясного неба, пролунав голос ватиканського жандарма. Враз усе стихло. Фрескам шкодять не лише сполохи фотоапаратів, а й гучні звуки, проте капелу не зачиняють перед туристами, звісно, окрім тих днів, коли в ній відбуваються вибори нового Папи.

    Незважаючи на щоденну навалу туристів, римлянам вдається зберігати спокій і гостинність. Зрозуміло, що перші привозять в країну гроші, але й господарі вміють красиво цим скористатися. Витончено роблять компліменти, придумують усілякі заманки для відвідин безлічі кафе та ресторанів, модернізують музеї, створюють класні шоу із дрібниць. Та й у в магазинах на тебе не дивляться вовком, коли приміряєш речі і не купуєш їх, а щиро дякують за увагу до товару. Чомусь, коли гуляла цим містом, на думку спали слова нашого земляка Миколи Гоголя: «...Я можу писати тільки у Римі».