Чужий серед своїх
Якщо ви не були в Тунісі, на вас чекає багато сюрпризів — cьогодні у цій арабській країні ще відчутний французький вплив, більше півстоліття тому заборонили багатоженство, узаконили проституцію і вільно продають алкоголь місцевим. З країною, що неоднозначно сприймається мусульманським світом, читачів Family Office знайомить мандрівниця Олена Примак.
Найсильніша країна Магрибу
Туніська Республіка знаходиться на півночі африканського континенту, омивається з одного боку Середземним морем, а іншим врізається у пустелю Сахару. Її благодатний клімат з давніх-давен приваблював охочих жити на цій землі і володіти нею. Тут правили і величний Карфаген, і Римська імперія, і султанат османів, який змінився на протекторат Франції — усі залишили по собі пам`ять чи то у вигляді унікальних артефактів, чи у модернізації життя.
Тут й досі відчутний французький вплив. По-перше, майже всі, включно із погоничами верблюдів, говорять французькою (вона є другою обов’язковою мовою країни). По-друге, як це не дивно, мусульманська країна славиться своїм так званим сірим вином — це явно французькі технології виробництва сухих вин. Ну і, звичайно, готельна інфраструктура, розрахована на європейських туристів, що залюбки відпочивають у Тунісі. Та що там туристи, у цій країні селяться пенсіонери із Швейцарії, Ліхтенштейну, Франції, тому що заробивши собі на старість, вони уподобали життя в сонячному краї, яке дуже підходить їхньому пенсійному гаманцю, а до родичів можна і за півтори години льоту дістатися.
Якщо раніше Туніс був тільки аграрною країною, то сьогодні він вже аграрно-індустріальний. Тут видобувають нафту — лише 5%, але вона дає майже 40% експортних доходів, а також за рахунок високої якості експортується без очистки — тунісцям цього вистачає. Добре розвинута текстильна промисловість; за рівнем видобутку фосфатів Туніс посідає четверте місце у світі. Відомі за межами країни їх пшениця, фініки з апельсинами, а оливкова олія складає високу конкуренцію іспанській.
Коли їдеш дорогами північної частини Тунісу, з обох боків проносяться суцільні оливкові гаї. Вони приватні, у країні — 70 млн таких дерев, їх плоди збирають вручну, як за часів Римської імперії. Щоправда, тоді на пальці вдягали роги газелі і розчісували дерева, щоб оливки падали на розстелену тканину. Сьогодні ж на багатьох олійних заводах використовують сучасну техніку, проте принципи виробництва олії, запозичені у римлян, збереглися: яма, жорна (які колись обертав верблюд) сьогодні крутить мотор, в результаті чого дістають пасту. Її наносять на натуральну мішковину і вичавлюють олію. Золота рідина найвищого ґатунку йде на харчування, другий сорт використовують у термах для масажу, третій — для релігійних церемоній. Раніше оливкова олія була як банківський рахунок (наявність її свідчила про статки), сьогодні це теж дохідний вид бізнесу, особливо для тих фермерів, хто виробляє високоякісну олію із pH у діапазоні від 0,2 до 0,8.
Унікальна історія
Туристів до Тунісу приваблює не лише екзотика. Адже на території, де жили величні цивілізації, лишилися пам’ятки культури, за якими історики вивчають розвиток людства. Одна із них — руїни Карфагену, колись великої морської держави, яка стала могутнім противником Риму. Ворожнеча між ними перетворилася на три війни, що потрясли стародавній світ. Протягом XIX-XX століть і донині тривають розкопки Карфагену. Сьогодні відвідати ці місця може кожен, проте оглянути все не вдається майже нікому, адже на одній частині ведуться роботи, частина має статус особливого режиму, решта знаходиться на величезній території.
Біля руїн Карфагену розташована резиденція президента Тунісу, а сам заповідник впритул обступили вілли багатих громадян. Та все ж розкопки тривають і приносять приголомшливі результати історикам. Залишки карфагенських терм (лазень) збуджують уяву про багатство і розмах тогочасних споруд, спосіб буття давнього народу, і сьогодні лунають серед нас вислови, які народилися тут, наприклад, «гроші не пахнуть». А крилата фраза «Карфаген мусить бути зруйнований», яким римський сенатор Катон Старший маніакально закінчував кожну свою промову, свідчить про нездоланну ненависть до політичного і торговельного ворога Риму — міста-держави Карфаген.
А ще тунісці позбирали з усіх куточків країни мозаїку, якою багаті римляни прикрашали свої палаци. У Національному архітектурному музеї Бардо представлена унікальна та розкішна колекція як цілісних композицій, так і їх фрагментів, що прекрасно відтворює життя Давнього Риму. Ця експозиція набула світової слави і навіть перевершила італійські зібрання. Музей Бардо багатий і на давньогрецькі бронзові скульптури, і на римські погруддя та статуї, на кераміку, ювелірні прикраси. За розміром експозиції він посідає друге місце на африканському континенті після Каїрського. Таку кількість унікальних експонатів ви більше ніде не зустрінете. Загалом у цій країні вісім об’єктів, які перебувають під охороною ЮНЕСКО, половина з них належить до мусульманської культури.
Наприклад, Кайруан, одне з чотирьох найбільш священних міст ісламу, зачаївся серед пісків центральної частини Тунісу. На перший погляд він не відрізняється від інших міст залитої сонцем країни. Життя місцевого населення, що позбавлене метушні і загорнуте у традиційний арабський одяг, порушується лише голосами муедзинів, які кличуть вірян на молитву. Однак Кайруан недарма має статус важливої пам`ятки Тунісу — семиразове паломництво до нього замінює хадж на батьківщину пророка Мухамеда, в Мекку. Справа в тому, що тут знаходиться найстаріша мечеть Африки — Сіді Окба.
До списку Всесвітнього спадку під егідою ЮНЕСКО належать і медіни (старовинні квартали) ще трьох міст Тунісу. Медіни просякнуті духом арабського ринку: аромати прянощів, галасливі торговці, розвали товарів. Можна придбати сувеніри, національний одяг, шкіряні вироби. Вузенькими вулицями-лабіринтами серед запаморочливих запахів коріандру, шкіри, пахлави європейцю пройти непоміченим неможливо. Будь-якими мовами світу (дається взнаки туніська освіта) торговці пропонують свій товар. І саме тут торг дуже доречний. Та спочатку розпитають, звідки приїхав, як живеш, що хочеш і назвуть захмарну ціну, яку, втім, можна наполовину збити, а якщо відчуєш натхнення, то й ще більше. У медінах вигідно купувати сувеніри, шкіргалантерею, національні костюми, а потім випити неповторного чаю з прянощами та кедровими або мигдалевими горішками. Продавці в основному чоловіки, чоловіками ж заповнені й усі кафе, де вони неспішно діляться новинами, які допомагають їм у бізнесі та особистому житті — такий собі аналог давнього інтернету.
Безпека понад усе
На перший погляд у туніських готелях жодних особливих технологій не помітно. Треба зазначити, що тут кожен готель — як стародавня фортеця, де замість мурів — сучасні засоби контролю та сигналізації. В’їзди на територію перегороджені шлагбаумами, залежно від класу закладу — кількість озброєних охоронців, на вході до приміщення стоять рамки, секьюріті з металошукачами перевіряють навіть дамські клатчі, повсюдно камери спостереження. Останні налаштовані таким чином, що реагують на осіб чи машину, які проїхали більше двох разів. Одразу інформація щодо цих об’єктів обробляється і передається у відповідні центри. Ще в око впадають охоронці з собаками, які неспішно прогулюються територією, а також надзвичайна увага персоналу до гостей, яку можна сприймати і як найвищий вишкіл.
Слід додати, що не тільки готелі ретельно охороняються: у Національний архітектурний музей Бардо не пропустять із речами, на оглядинах Амфітеатру можна ідентифікувати переодягнених спецназівців. Про небезпеку нагадують густо встановлені на шосе блокпости із автоматниками. Влада вживає всіх заходів, щоб гарантувати безпеку гостям. У зоні особливої уваги і поліції, і армії — аеропорти, транспортні і туристичні маршрути, курорти. Парламент країни ухвалив закон про тероризм, згідно з яким за цей злочин передбачена смертна кара.
Туризм – стаття доходу
Але якщо у Сусі всі готелі стоять вздовж узбережжя, то у Хаммаметі вони розкидані по кількох лініях. Ще, залежно від міста, можна забезпечити собі відпочинок із нічними енергійними відвідинами дискотек (Сус) або тихий медовий місяць з молодою дружиною (Махдія), чи приїхати великою родиною із дітьми, для яких тут все продумано до дрібниць. Туніські готелі славляться своєю таласотерапією (лікування теплою морською водою, водоростями, грязями), яка включає великий перелік усіляких процедур, спрямованих на схуднення та розгладження зморшок, особливо широкий вибір подібних послуг у місті Монастір.
Екзотика — їхнє все
На кількох джипах групу везуть по бездоріжжю у піщаний океан. Коли готуючись взяти висоту бархану у п’ять метрів, автомобіль стоїть сторчма, і пасажири уже моляться Богу, його із ревом випереджає інший позашляховик, взявши бархан першим. Та араби-водії знають свою справу — юзом котяться по пісках, щоб знову підняти адреналін туристам, і так до безкінечності. А колись тут гасали на верблюдах — ці унікальні тварини розвивають у перегонах швидкість до 16 км на годину. Цікаво, що існують команди спеціалістів, які знімають стадо на фото, і за стилем ходи верблюда, за відвислою нижньою губою відшуковують саме бігову особину. Такі верблюди трапляються один на п’ять тисяч і дуже дорого коштують.
До речі, одна й та сама пустеля може бути різною. У Тунісі Сахара має три обличчя: кам’яниста, немов місячний пейзаж, де живуть троглодити, де побудовані відомі декорації до фільму «Зіркові війни»; піщана, з барханами, де люблять влаштовувати шоу на джипах чи верблюдах; та мертва, вкрита сіллю. Остання простирається на площині колишнього моря, що існувало тут 40 млн років тому. Коли пече сонце, на піску проступає сіль та іскриться так, ніби випав сніг. У пустелі трапляються чимало солоних озер, в яких можна загрузнути.
Хоча Сахару пересікає автотраса (до речі, її збудувала армія, бо всі інші підрядники відмовилися), подорожувати пустелею дозволено лише з провідником, бо ще й досі тут легко заблукати. Їдучи такою дорогою, дізнаєшся, що оази трапляються не лише серед пісків, існують оази гірські та морські. До міста Габез із Сахари тягнеться оаза із фінікових пальм, яка вкриває усе узбережжя — це морська оаза, велика рідкість у природі. У Тунісі багато води, і принципи іригації збереглися з давніх римських часів донині, ними досить ефективно користуються. Зрошення відбувається раціонально, бо плантації пальм вирощують за каскадним принципом: найвищі — фінікові, під ними — бананові, а внизу — городина. Держава допомогла збудувати артезіанські колодязі, водогони зводять у вигляді пірамід — для охолодження води. Чи міг хтось собі уявити, що в пустелі вирощуватимуть кавуни? Але вони прекрасно ростуть тут, та ще й мають приємний солонкуватий присмак через морську воду. У цій країні заведено озвучувати, звідки торговці привозять свій товар на базар, бо від цього залежить смак фруктів, овочів, м’яса і спецій.
Багато хто з туристів сприймає Сахару як можливість взяти участь у перегонах на джипах або верблюдах. Але трапляються диваки, котрі приїздять сюди із року в рік, щоб наповнитися життєдайною енергією природи. Для тих існують окремі індивідуальні тури на кілька діб.
Екзотичні селища троглодитів з їхніми трьома сотнями печер, що вириті на схилах пагорбів у Сахарі, є також особливістю туніського туризму. Нехай гіди і стверджують, що тут дійсно живуть троглодити, та інтернет і телебачення давно з’ясували, що зараз це більше схоже на музейну експозицію, яка демонструє недоторканний побут берберів — жителів чи кочівників пустелі. Це як наше Пирогове у Феофанії, що дає уявлення про народну архітектуру, життя, звичаї. Печери рили, бо вони були непомітні на тлі ландшафту, а значить — безпечні, до того ж їх викопували глибокими, а це знижувало температуру на 12 градусів до комфортних 28. Вхідні двері робили з дерева, вони надійно замикалися, від них йшов кривий прохід, який убезпечував певну інтимність, зберігав таємницю і вів до центрального майданчика. Вже від нього по колу рилися необхідні кімнати та підсобки. Сьогодні вони побілені, причепурені. Там є телевізори та газові плити. Чомусь мимоволі з’являється асоціація із українськими мазанками та печерами святої Лаври. Так само щоразу виникала думка, дивлячись на туніські національні строї із народними орнаментами, що сакральні символи в їх узорах дуже схожі з нашими, українськими.
Непідкупна освіта
Освіта в Тунісі обов’язкова і безплатна. Президент Хабіб Бургіба, прийшовши до влади після повалення монархії у 1957 році, наказав будувати школи через кожні 30 км. До того часу 60% населення було неписьменним. Сьогодні уряд віддає на освіту трохи менше половини національного бюджету, підтримуючи інфраструктуру та виплачуючи зарплату вчителям.
Школа поділяється на трирічну початкову, потім середню, так званий коледж, після якого складають іспит, щоб продовжити навчання у ліцеї. Іспит витримує 80% учнів. За цей час діти здобувають загальні знання та вивчають арабську, французьку та англійську. Уже в ліцеї, після року навчання і загального курсу освіти, учні обирають спеціалізацію: математика, література та інше і вивчають їх два роки. Додається ще одна іноземна. Випускники складають єдині державні іспити з 12 дисциплін. У цей день, кажуть тунісці, завмирає життя.
До речі, робітники друкарні, які друкують екзаменаційні питання, не виходять з підприємства два тижні. Опломбовані білети доставляють у Міністерство освіти у супроводі поліції. У приміщеннях, де складають екзамени, вимикають інтернет. Отже, один іспит вирішує долю 13 років навчання. У кого в підсумку вищий бал, у того більше можливостей потрапити за ним до вишу. Тому освіта тут не залежить від гаманця. До випускника, який склав державний іспит, дуже шанобливе ставлення, наприклад, у кафе йому каву готують без черги. Зараз у країні майже поголівна грамотність, а в столиці країни засновано елітний інститут, де навчаються туніські генії.
Туніський характер
Одружуватися і виходити заміж у сучасному Тунісі стали досить пізно. Вважається нормальним, якщо чоловік тут одружується в 35-45 років, а дівчина виходить заміж у 25-35. І це до того, що ще менше століття тому звичайною справою були 13-14-річні наречені! Якщо хлопець чи дівчина хочуть побратися, то мати і родичі цікавляться, з якої родини їх обранець або обраниця, і коли щось у родині не так, весілля не буде.
До цього часу дівчина приховує зовнішність, тут це називають «наречена збирає красу», щоб на самому весіллі бути не смаглявою, а світлоликою. Бенкет триває сім днів: з першого дня жінки і чоловіки окремо, причому останні діляться на старших із їхніми серйозними розмовами і на молодих із алкоголем. Третій день присвячують епіляції нареченої. Під співи та барабани (щоб не було чутно зойків та скрикувань) за допомогою суміші з лимону і цукру дівчині видаляють небажане волосся. Четвертого дня наречену розписують хною, 5-6 годин варять спеціальну суміш для тату, яке відіграє подвійну роль: має підкреслити красу та збуджувати східного чоловіка. На п’ятий день відбувається дефіле семи суконь, які дарує наречений перед весіллям разом із трьома кіло золота. Сукні мають бути дорогими, заткані срібними та золотими нитками, оздоблені коштовним камінням. Жених у цей час розважається з молодиками, його обсипають борошном, щоб він відвідав хамам… На шостий день відбувається реєстрація шлюбу. І тільки на сьомий — перша шлюбна ніч.
Тож, добре це чи погано, що всі всіх знають, невідомо, але те, що кожен змушений стежити за своєю поведінкою, точно на користь. Родинні зв`язки поважають, цінують і намагаються один одному допомагати.
Всі фото: iStock by Getty Images
