Леокадія Герасименко: “Жінки можуть те, чого не можуть зробити чоловіки”

Про щиру правду і порядність бізнесу, вагомість миротворення і радість добрих справ розповідає жінка, котру можна сміливо і на всі 100% назвати людиною світу.

“Творити благо в ім’я миру! Допомагати іншим в ім’я миру! Це повинно плекатися в душі і серці кожної людині, врешті-решт, це і є місія християнина на Землі, це передається українцями від покоління до покоління”, – з такими словами звернулася до представниць жіночих організацій з усього світу, які зібралися у Сеулі на Міжнародному саміті за мир, Леокадія Герасименко, голова Всеукраїнської громадської Спілки жінок України. Саме ця тендітна жінка, уособлення жіночої мудрості, щирості і сильної духом українки, вже шостий рік поспіль об’єднує навколо моральних цінностей людства, зафіксованих у Декларації миру ООН, жіночі громади України, бере активну участь у заходах за права людини і мир, так необхідних сьогодні нашій країні, тісно співпрацює з урядовими і міжнародними організаціями, світовим жіночим співтовариством. Плідну діяльність Леокадії Герасименко щодо консолідації зусиль жінок України у процесах миротворення відзначено державною нагородою країни — орденом «Княгині Ольги III ступеня».

А починалося для Леокадії все не тільки з дипломатичної роботи і захоплення мандрівками, що перетворилося на бізнес. Починалося все з великої любові, яку в жодному разі не можна назвати просто хобі або дозвіллям. З любові до В’єтнаму — країни, якій чарівна референтка Українського товариства дружби та культурного зв’язку із зарубіжними країнами 25 років віддавала своє серце і душу.

Вдалий стрибок у бізнес

Їй завжди щастило, бо двері долі, які били іноді досить жорстоко, в останню мить безумовно відчинялися навстіж і впускали в її життя стільки позитиву й радості, що вона щедро ділиться ними з усіма оточуючими й дотепер. Так було і тоді, коли з двома дітьми залишилася без роботи і коштів, і тоді, коли трагічно загинув син і захворіла донька, коли близька людина зрадила і морально, і матеріально. І тоді, коли на туристичному ринку вирували конкурентні пристрасті, що, наче цунамі, поглинали відомі туристичні українські фірми, а затишна “Руада” залишалася на плаву.

“Наша ніша у складному туристичному бізнесі визначилася не відразу, але стала абсолютною корпоративною цінністю на сьогодні. Це — створення персональних туристичних маршрутів пізнавального, лікувального, освітнього характеру, організація групових та індивідуальних туристичних поїздок. До вподоби фахівцям фірми, якщо туристу потрібно скласти складну індивідуальну програму подорожі. При підготовці таких програм і розкривається професійність менеджера. Недарма багато клієнтів ставали друзями фірми і рекомендували нас своїм друзям — кращої реклами й не потрібно! Ось де мені дуже знадобилися знання, яких набула, працюючи у наших дипломатичних місіях у Болівії, В’єтнамі, — Леокадія посміхається, згадуючи, з чого починалася кар’єра випускниці Київського інституту іноземних мов. — Мої принципи у цьому складному бізнесі залишалися незмінними: абсолютна чесність — перед клієнтами, прозорість — перед партнерами, своєчасне передбачення ризиків того чи іншого маршруту та уникнення їх (клієнт іноді й не помічає, який форс-мажор маячив за його спиною!). Порядність і репутація у цьому бізнесі (хоча це стосується й будь-якого іншого) дорого вартує, тому ті, хто прийшов на цей ринок надовго, завжди опікуються своїм діловим іменем. Так вийшло, що свого часу я лишила колишньому партнеру і сам бізнес, і назву компанії, і розпочала 22 роки тому все з “білого аркуша”, але цілеспрямовано додержуючись власних правил життя і моралі”.

Пані Леокадія ділиться роздумами стосовно небохідності ще глибшого персоніфікованого обслуговування у цьому бізнесі, каналів комунікацій, які мають бути не прямою рекламою, а насичуватися живими історіями та фактами.

“Завжди намагалася передати клієнтам той смак подорожі, який відчула особисто, відвідавши 44 країни світу, аби особисто прощупати кінчиками пальців кожен нюанс у приймаючої сторони, її професійність, умови у кожному готелі, сервіс кожної авіакомпанії. Коли була готова стовідсотково відрекомендувати партнерів, тільки тоді закарбовувала у своїх програмах їх назву. Адже туристичний оператор відповідає не тільки за гарні враження, а й за життя і здоров’я своїх клієнтів. До того ж вважаю, що туризм — це найекономічніший та найефективніший засіб боротьби зі стресом та образою. Тож, поки є сили і час, не лінуйтеся, потрібно йти-їхати-плисти туди, де відпочине ваша душа, де насолодиться ваше тіло, де має очистися ваш мозок. І якщо дуже хочеться дізнатися, невже може бути гарно там, де нас немає, давайте перевіряти, чи стане там краще з нашою появою?”

“Люди — квіти землі”

А от з появою Леокадії у Товаристві “Україна — В’єтнам” ще у 1976 році стало тепло, привітно, по-жіночому затишно. Недаремно багаторічного віце-президента Товариства Леокадію Герасименко обидві громади називають янголом-охоронцем україно-в’єтнамських відносин. Підтвердження тому — нагородження пані Леокадії Орденом Дружби, найвищою нагородою Соціалістичної Республіки В’єтнам, якою ця країна відзначає громадян інших держав за значний внесок у розвиток соціально-економічних, культурних і дружніх зв’язків. Таким чином іспаномовна фахівчиня перетворилася на палку прихильницю не тільки стародавньої культури та багатої історії країни Далекого Сходу, а й активну популяризаторку досягнень В’єтнама, що за майже 44 роки зробив з напівзруйнованої країни процвітаючу державу.

“Спокійні і бурхливі ріки, запінені водограї і золотавий пісок, яскраво-зелені тропічні ліси і вражаючі формами тисячі островів в океані — все це мій улюблений В’єтнам! — очі пані Леокадії видають тугу за тим місцем, де вона майже чотири роки була щаслива, незважаючи на труднощі повоєнного періоду, лікування донечки (тільки там їй допомогли місцеві травники). — Знаєте, в мене накопичилося стільки думок та емоцій, що я дуже хочу викласти їх на папері. Такі собі нотатки-намистинки на тему “Чому я так люблю В’єтнам”. До речі, може це стане початком нової книжкової серії, якої ще не було на українському ринку — путівників, написаних щирим серцем? Впевнена, що мені допоможуть члени правління Товариства і в’єтнамська громада Києва. Разом ми створили унікальний та єдиний в Україні Музей україно-в’єтнамської дружби, який знаходиться у київській середній школі №251 ім. Хо Ші Міна. Саме тут діти вам розкажуть про українських героїв, які виконували свій інтернаціональний обов’язок, надаючи допомогу дружньому В’єтнаму, про Майю Кашель — першу перекладачку з в’єтнамської на українську. “Люди — квіти земли”, — транслювала Майя джерела народної творчості і, мабуть, саме ці джерела дали паралізованій жінці сили донести до читачів дух в’єтнамської літератури. Свій найбільший гонорар — 2000 карбованців, які тоді були величезною сумою (можна було купити авто) — Майя перерахували у Фонд В’єтнаму, котрий тоді ще боровся з агресором.

А героями моєї майбутньої книги стануть прості люди, які зібрали цілий корабель речей, іграшок, медикаментів для дітей і жінок В’єтнаму, що у повоєнне лихоліття голоду і хвороб дало змогу багатьом в’єтнамцям просто елементарно вижити, а також загиблі моряки Чорноморського пароплавства, які переправляли до далекої країни цю гуманітарну допомогу.

Взагалі я часто ловлю себе на думці, що певні речі намагаюся зробити по-в’єтнамськи, бо мені дуже до вподоби і до душі їхня культура, вишуканість дизайну, смак їжі, а понад усе — доброзичливі, усміхнені гостинні люди. Я і в приготуванні їжі додаю інгредієнти, які використовуються у в’єтнамській кухні, а ще — домашній затишок теж розбавляю в’єтнамськими мотивами.

Якщо порахувати кількість годин, які провела у літаку, прагнучи якомога швидше потрапити до цієї країни з яскравою природою, теплим морем і білосніжними пляжами, пахучими плантаціями зеленого чаю і кави, містичної ріки буддистів Меконг, вишуканої, як на європейця, морської кухні та екзотичних фруктів, пробкових дерев і особливого в’єтнамського рису, ви зрозумієте — моє серце і думки насправді там, серед моїх в’єтнамських друзів, які мене ніколи не зрадили”.

Пані Космополіт

А ще пані Леокадія — людина світу, бо їй затишно у численних місцях планети, де в неї є багато друзів. Але вона не дуже любить подорожувати влітку, бо кращим місцем для для себе вважає відпочинок серед улюблених квітів на дачі. Її любі онучки Христина та Анастасія, які зростають справжніми україночками, полюбляють влітку також відпочивати у бабусі. Чоловік Станіслав іноді вже у повних сутінках шукає свою невгамовну дружину на доріжках, ретельно вимощених камінцями, у справжніх заростях надзвичайних ірисів, гортензій, троянд, родендронів. Всього й не перелічиш! До речі, “горки Леокадії” вже прикрашають не одну садову ділянку близьких друзів прихильниці ландшафтного дизайну, яким вона захоплюється досить давно.

Любить пані Леокадія бувати у тих країнах, які люблять її. Обов’язково має подивитися щось нове, “захворіти” на якусь історію — чи то про короля Іорданії та стародавній храм з картою арабського світу на підлозі, чи про крапельну зрошувальну систему в Ізраїлі, дивовижні норвезькі фьорди, до яких діставалися, наче у пригодницькому кіно, таку рідну і близьку Польщу, бо відчуває рідне коріння — від дідуся тече в ній польська кров.

Проте... Найбільш комфортно і захищено відчувала себе маленька Леокадія лише поруч з татом, мамою, які любили її так безмежно і правильно, що возили з Калинівки Вінницької області на концерти, вистави до київської опери та музеїв двічі на місяць.

“Вони разом працювали у школі, просто тремтіли наді мною — пізня дитина. Але вчили трудитися і сварили, якщо зроблю щось не так. Найтепліший спомин: ми йдемо з татком до дитячого садочка, де було піаніно (а це три кілометри!). Батько, хоча був учителем математики, але чудово грав на фортепіано і займався зі мною. Йдемо лісом, співають птахи, крізь зелене листя пробиваються промені сонця, а тато читає мені Шевченка, Тютчева, Пушкіна — він був сиротою і виховував його у дитбинку священник. Тому у нашій родині був зовсім відсутній культ грошей, царювали книги, музичні інструменти, квіти. А ще мама мала гарний смак та одягала мене в неймовірні сукні, які шила сама. Тож, внутрішня філософія, виплекана в мені батьковими моральними засадами, підтверджена сімейною трагедією, проповідує: гроші — це лише засіб існування і можливість почуватися вільно, жити на власний розсуд, за покликом серця. А ще — з вірою у душі, з постійним внутрішнім цензором, який щовечора перебирає, наче намистинки, всі твої вчинки і слова і картає за те, що зробила не так, як вчили.

Так само мама виховала мою доньку. Аня дуже на неї схожа — мудра, з гарним почуттям гумору, працелюбна. Вміє все. Володіє п`ятьма мовами. Це моя гордість і моя душа. А взагалі ми з нею подруги — говорити можемо про все”.

У миру жіноче обличчя

Наразі життєвим кредо пані Леокадії стали слова її улюбленої поетеси Ліни Костенко: «І лід тане, коли ми світимо, і серця відкриваються, коли ми любимо, і люди змінюються, коли ми відкриті, і дива відбуваються, коли ми віримо». Нинішний президент Спілки жінок України – громадської організації, що несе у світ не просто слова миру і сподівань, а насамперед творить реальні добрі справи на українських і світових теренах – пані Леокадія впевнена, що жінки можуть те, чого не можуть зробити чоловіки. Сучасні жінки відіграють життєво важливу роль у реалізації спільних цілей всіх здорових сил на планеті. Насамперед йдеться про ті регіони Землі, що потерпають від воєнних конфліктів, де зубожіє населення і від голоду й холоду гинуть діти, де криміналізовані економіки, а права людей ігноруються. І хоча майже в кожній країні можна відзначити прогрес у справі досягнення ґендерної рівності, підвищення ролі жінки у суспільстві, у деяких країнах права жінок, їхнє життя і благополуччя їхніх родин все ще перебувають під загрозою, особливо там, де тривають воєнні збройні конфлікти. І це не просто турбує пані Леокадію – вона, використовуючи будь-яку можливість, консолідує зусилля українських жінок у мирних ініціативах.

“У сучасних конфліктах жінки не тільки стають жертвами поневірянь, а самі найбільше страждають від насильства, бойових дій. Інтереси жінок ігноруються в рамках миротворчих процесів, що призводить до проблем безпеки у цих регіонах і не створює умов для стійкого миру і розвитку, – пані Леокадія майже миттєво змінює тон розмови, бо ці питання їй особисто дуже болять. Бо має, як і багато хто з нас, свою історію в діяльності миротворчості. Згадує батька, який пройшов усю Другу світову війну, був поранений. Знову переживає свій в’єтнамський досвід. – Я не розуміла, чому мої батьки завжди з побажаннями здоров’я та щастя щиро бажали мирного неба. Вперше я побачила своїми очима наслідки війни у В’єтнамі в 1976 році, коли зустріла дівчинку, обгорілу від напалму, почула гіркі розповіді в’єтнамських жінок про пережиті ними довгі роки війни, побачила очі скалічених дітей-інвалідів”.

Леокадія Герасименко довго думала, з чого розпочати свій виступ на такому поважному зібранні, як Міжнародний саміт за мир, на якому зібралися жінки зі 120 країн світу. Розпочати з офіційних статистичних даних чи розповіді про те, що наразі відбувається в Україні? І вирішила спочатку розказати притчу. Притчу про мир.

“Одного разу миролюбні мешканці Землі попросили одного надзвичайно могутнього чарівника припинити всі війни і кровопролиття на планеті.

— Це просто, — сказав той. — Я знищу всю зброю на Землі, і більше ніхто не зможе воювати.

— Прекрасно! — вигукнули люди.

Помах чарівної палички — і справу зроблено. Три дні на планеті панував мир, поки більшість з тих, хто схильний воювати, шукали і не могли знайти свою зброю. А зрозумівши, що втратили її назавжди, змайстрували списи з молодих дерев і відновили війни.

Коли це сумна звістка дійшла до чарівника, він сказав:

— Не турбуйтесь. Я знищу всі молоді дерева, і ці розбишаки більше не зможуть воювати.

Після двох-трьох днів безплідних пошуків молодих дерев, придатних для виготовлення списів, войовничо налаштовані люди, почали валити дерева-велетні, робити з них кийки і знову відновили кровопролиття.

Чарівник винищив усі великі дерева. Тоді люди виготовили ножі та мечі з металу. Він знищив увесь метал на планеті. Люди змайстрували пращі і почали метати один в одного каміння. Довелося знищити й камені. І тоді забили тривогу прихильники світу: ще б пак — втрачено всі дерева, не стало металів і каміння. Як тепер жити, як здобувати їжу? Незабаром зовсім не стане рослинності, і люди помруть, навіть не воюючи. Ні, це не вирішення проблеми.

Чарівник розгубився:

— Навіть і не знаю, що тепер робити. Я б знищив все людство, але, на жаль, це поки не в моїй владі!

Миротворці впали у відчай, не знаючи, що робити. І тут до чарівника звернувся маленький хлопчик:

— Я знаю, як зробити. Нехай люди відчують, як інші сприймають їхні вчинки. Якщо одна людина заподіє біль іншій, нехай і вона відчує такий самий біль, а якщо принесе комусь радість, то нехай і сама відчує радість. Тоді напевно ніхто не стане завдавати болю іншому, тому що відразу ж сам відчує біль і буде змушений зупинитися”.

«Як же хочеться вірити у таку казку”, – додає пані Леокадія, яка впевнена: мудрість цієї притчі має стати правдою для кожної людини. Щирою правдою, яка допоможе створити повсюдно умови, за яких додержуватимуться справедливість і повага всіх до кожного і кожного до всіх, суверенність держав і основні права людини на самовизначення, розвиток, освіту, свободу віросповідання і соціальний прогрес.

Ми ще довго говорили за життя у затишній київській кав’ярні, за вікном якої жило своїми буденними справами улюблене місто пані Леокадії. Вона розповідала, як складно було призвичаїтися до такої шаленої публічності та активності, що стало не просто фоном кожного її дня – стало її життям. Пояснювала, чому свого часу назвала власну компанію “Руада” і хто знайшов таку гарну назву — починали бо з гірськолижного відпочинку, тож, Станіслав Григорович — коханий чоловік, вірний друг і партнер, знайшов цей термін у спеціальному словнику, а про неймінг як науку навіть і не чули. Запевняла: ставлення до людей потрібно плекати постійно, вони мають відчувати твою чесність і щирість — тоді залишаться з тобою надовго, навіть назавжди. І наостанок підкреслила: працювати буду, поки зможу, поки будуть потрібні мої знання, вміння, навички, поки, як у дитинстві, не втратила бажання дізнатися — а що там, на краю країни? Може, комусь потрібна допомога?

Намистинки мудрості від пані Леокадії

• Що важливіше — родина чи кар’єра? Життєвий успіх, на мою думку, полягає у вмілому поєднанні цих сфер.
• Аби досягти успіху у бізнесі, варто пам’ятати три головних правила: маєш бути відповідальним — за себе і своїх працівників; люди, які поруч з тобою, мають вірити в успіх вашої справи, тож, харизма обов’язкова; кмітливість і вміння вчитися на чужих помилках, аналізуючи їх і намагаючись уникнути.
• Я не думаю, що чоловік має бути сильним завжди: ми всі люди, і кожен з нас може бути слабким та уразливим. Тому іноді жінка не повинна, а просто зобов’язана стати опорою для чоловіка.
• Найбільший гріх — проживати життя безтямно.
• Мене всі питають про секрет мого довголіття. Знаєте, я люблю життя і закохуюсь у нього з кожним днем дедалі більше. Я щаслива, а щастя — найкращий стиліст, косметолог і пластичний хірург.