Мирослав Cкорик: "Ліки, які шукаєш усе життя"

За версією авторитетних вітчизняних і зарубіжних видань, його ім`я входить до списку видатних особистостей України.

У багатьох речах Мирослав Скорик був і залишається першовідкривачем: перший шедевр українського поетичного кіно “Тіні забутих предків” (1964) Сергія Параджанова, до якого він написав саундтрек; один із перших національних серіалів “Царівна” (1993-1994), створений на студії “Укртелефільм” за мотивами однойменної повісті Ольги Кобилянської; перше блюзове танго “Намалюй мені ніч” (1962), з якого почалася новітня національна естрада; перший український твіст “Не топчіть конвалій” (1963), що його виконував створений автором ВІА “Веселі скрипки”; перший анімаційний мультфільм із серії “Все про козаків” - “Як козаки куліш варили”, знятий у 1967 році на студії “Київнаукфільм”. 

Маючи такий величезний джентльменський набір, у класики композитор не записується, не хоче. Каже, зарано. І проти такого звання Моїсей української музики завжди категорично протестує. Є час, наснага та ідеї зробити ще щось у своєму ремеслі. До цього зобов’язує набутий упродовж життя енциклопедичний досвід у національній музиці. Побачите: як Івана Франка ми вважаємо велетнем, котрий, заблукавши у часі, народився в Україні XIX століття, так само і Мирослава Скорика - настане година - нащадки визнають митцем епохи Ренесансу.

З чого почалося становлення знакового композитора, що допомогло сягнути таких мистецьких висот - про це наше сьогоднішнє інтерв’ю, свідомо звужене за темами. Отже, про сім’ю та родичів, батьківську педагогіку та заслання у Сибір, про речі, які роблять людину сильнішою, а митця – першовідкривачем.

***

Свого часу ваша видатна родичка Соломія Крушельницька зізналася: “Я своє серце лікую головою”. На мій погляд, не перше десятиліття ви, пане Мирославе, її онук-сестринець, лікуєте серце музикою. Це так?

І досі не знаю, чим воно лікується… (Сміється.) Хто скаже.

Чого найбільше навчився внучатий небіж у знаменитої бабусі Соломії Амвросіївни?

Ставленню до музики, вимогливості до себе, уваги до слухача.

У дитинстві ви, Мирославе Михайловичу, часто бували у будинку №23 на вулиці Крашевського (нині - вул. Крушельницької), де разом із молодшою сестрою, чудовою піаністкою та співачкою Анною Амвросіївною, мешкала Соломія Крушельницька?

Так, із батьками ми часто там бували - і на свята приходили, і без приводу на гостини могли зайти. Сам я в основному приходив до молодшої сестри Соломії Амвросіївни - Анни Амвросіївни. Лагідно вона зі мною говорила, багато що пояснювала, потім сідала за інструмент і грала твори Шопена, Бетховена і т. ін.

На власний вибір?

Так. Візьміть до уваги, я ж був маленьким хлопчиком, котрий лише цікавиться музикою… Так ось. Із Соломією Крушельницькою ми також зустрічалися, але не часто, як хотілося: її відволікали важливіші справи.

Хочеться із перших вуст послухати оту чарівну історію про “фортеп’ян фальшивий”… Як це сталося?

Одного дня ми прийшли з батьками: татом чи мамою, чи обома - вже не пам’ятаю… Вони часто навідувалися до сестер Крушельницьких.

Отже, ви завітали до всесвітньо відомої “мадам Баттерфляй”, вона хитнула головою на інструмент та попросила вас щось зіграти?

Батьки часто зустрічалися із Соломією Амвросіївною…. Рік напередодні мого старшого брата, 13-річного Юрка, вони родичці також показували. На предмет, чи здібний він до музики, чи ні. Юрко дуже хотів грати на кларнеті. Але Соломія Крушельницька лише головою похитала та розрадила тата віддавати сина вчитися музиці. Бо він не стільки завеликий до музики хлопчик, скільки у неї… перекошується обличчя, коли Юрко грає на кларнеті.

Сурові в оперної зірки були оцінки.

Так. А мені Соломія Амвросіївна сказала, щоб я зіграв щось на фортеп’яні. І я, не вагаючись, почав виконувати власну пісню “Все, що видно оком, снігом замело…”.

Маючи абсолютний слух, я узявся грати, хоча знав декілька нот… Отож, граю я. Мабуть, і заспіву не закінчив, а музика не ллється. Покинув я виконувати, та й кажу голосно так: “У вас фортеп’ян фальшивий”…

Як-то кажуть, запала гнітюча тиша.

Господиня усміхнулася, батьки перелякалися, а Соломія Крушельницька зрозуміла, що в мене абсолютний слух і порадила татові віддати мене вчитися музиці. Наступного дня мене привели до Львівської музичної школи-десятирічки при Львівській державній консерваторії. Так що слово Соломії Амвросіївни передувало моїм музичним заняттям… Фортеп’ян у Крушельницьких справді виявився настроєним на півтона нижче, щоб коли педагог репетирувала з ученицями, молоді вокалістки не форсували голос.

Перепрошую, пане Мирославе, а що то була за ваша пісня “Все, що видно оком, снігом замело…”? Звідки вона взялася?

Ледь вміючи читати, у п’ять років я почав компонувати власні твори. Коли виповнилося шість, батьки дали мені “Буквар”. На кожну літеру абетки упорядники вмістили якийсь віршик українського поета, аби діти легше вчилися читати. Отож, я поволі вчив букви, а заразом на вірші з “Букваря” складав власні пісеньки. Тоді я вперше збагнув, що можу інтонувати поезію... Ті дитячі пісеньки залюбки співали знайомі дівчата - Роксоляна і Дзвінка та Марія і Ліда, відповідно із родин Залеських і Крихів, із батьками яких приятелювали мої тато й мама.

Партитури тих творів залишилися?

Знаєте, так. І в тому заслуга батька. Бо Михайло Михайлович вимагав від мене, коли я опанував нотну грамоту, щоб я ретельно занотував усе, створене раніше. Коли він помер, у домашньому архіві я натрапив на ретельно зібраний мій творчий доробок із дитячих літ.

Мирославе Михайловичу, а можете сьогодні процитувати хоч другий рядок із вірша, який ви вперше поклали на музику?

Чому тільки другий рядок? Можу цілого вірша. Ось, слухайте...“Все, що видно оком, / Снігом замело. / Річеньку широку / Кригою скуло. / Але сонце зійде / І прийде весна. / Зашумить, розтане / Річенька сумна”.

Браво! Під час прослуховування у Соломії Крушельницької ви, може, часом ще й співали?!

Ні, лише грав… Мені досить було проблем із “фортеп’яном фальшивим”… Уявіть собі, сидить за інструментом семирічна дитина з абсолютним слухом, бере потрібну ноту складеної нею пісеньки, яка не один раз виконувалася, а звучить нота інша! Усе це моментально почувши, Соломія Амвросіївна посміхнулася і рекомендувала батькам віддати сина вчитися музиці.

Перейду до більш сумних речей. Пане Мирославе, як трапилося, що у 1947 році разом із батьками вас, дев’ятирічного хлопчика, заслали з України до Анжеро-Судженська Кемеровської області. Жахіття! Чому?

Чого ви дивуєтеся? За сталінщини то було типове явище.

У мене в голові не вкладається, як можна було заслати дитину? За що?

Знаєте, так. Дітей вивозили з родичами, цілими сім’ями до Сибіру. Нікого не жаліли... Пригадую, може, тисяча людей були на станції. Коли ми приїхали до Анжеро-Судженська, виявилося, що там вже багацько українських родин… Прямуючи у Західний Сибір, просто у товарному вагоні, телятнику для великої рогатої худоби, де так-сяк набили нари, я зустрів свою однокласницю Оксану Панасюк, ще когось зі своїх однолітків.

Але і там, у Західному Сибіру, інтерес до музики у вас не згаснув. Що вас мотивувало?

Ми приїхали, може, через місяць до місця заслання. Головним стало, як не втратити людську подобу, своїх моральних цінностей, як у таких жахливих умовах жити. Ми опинились у статусі переселенців, яким дозволено жити, але заборонено з міста виїжджати: батькам поставили відповідні штампи у паспортах. Мати роботи так і не знайшла, а батько, дипломований історик Віденського університету, зумів влаштуватися… сторожем на цегляному заводі, згодом пішов на “підвищення” - перейшов у касири міської лазні.

Ви ходили до місцевої школи?

Батьки розуміли, що я мушу здобувати середню освіту, тож одразу я пішов до місцевої школи. Виникла інша проблема: викладання велося виключно російською мовою, якою ніхто з дітей-львів’ян не володів, тож, успішність була досить низькою. На моє щастя, російську я дещо розумів, хоча батьки з дітьми у нашій родині спілкувалися виключно українською, а між собою - часом польською… Велося тяжко. Невипадково більшість галицьких дітей, котрі зі мною приїхали до Західного Сибіру, залишилися на другий рік, але я, третьокласник, завдяки добрій вчительці зміг перейти в четвертий клас.

Ви брали уроки гри на фортепіано у Валентини Ксенофонтівни Канторової, вихованки знаного піаніста, композитора і педагога Олександра Ґольденвайзера?

Вона також потрапила у заслання.

Із чоловіком, я читав, викладачем діамату філософського факультету Московського університету Миколаєм Канторовим?

Ні, вона сама була: чоловіка я ніколи не бачив… У тісному бараці нам на дві родини, на сім душ, виділили маленьку кімнатку, схожу на комірчину. І при цьому батьки наполягли, щоб я не полишав уроки гри на фортепіано. Першою моєю вчителькою музики стала якась піаністка, але її педагогіка мені дуже не подобалася. Так я потрапив у науку до Валентини Канторової, котра приховувала, що є ученицею Сергія Рахманінова. Він уже встиг стати “ворогом” народу.

Вам подобалося вчитися?

Не особливо. Мене часто почали виставляти як вундеркінда.

Що в цьому поганого?

До музики це не мало жодного відношення. Мене нудило бути живим атракціоном, а мене возили то райцентрами, то в Кемерово, де влаштовували дивний тест. Ставили спиною до фортепіано, натискали стільки клавіш, скільки хотіли, до десяти, а я мав визначити всі ноти. Це чомусь страшенно дивувало тамтешню публіку. Нікого не цікавило, чому ти навчився, які твори, як піаніст, виконуєш - головне на музичних конкурсах було правильно назвати ноти.

Вам, пане Мирославе, не набридало?

Кілька років я сумлінно відвідував уроки гри на фортеп’яні. Потім терпець урвався.

Коли це сталося?

Мабуть, у третьому чи четвертому класі музичної семирічки… Раптом я покинув відвідувати уроки музики, бо, як і більшість підлітків, захопився футболом.

Знаю, що зі спортом ви були на “ти”, і свого часу мали розряди із настільного тенісу, легкої атлетики, бадмінтону, шахів, ходили на байдарках, ганяли на авто?

То діялося в юності. В Анжеро-Судженську ми з однолітками ганяли у футбол, поки батько не дізнався, що півроку я прогулюю уроки музики. Ото був скандал!

Щиро кажучи, я теж прогулював, хоча і не півроку.

То ви мене розумієте.

Повернувшись у 1955-му в Україну, ви пам’ятали кривду, тримали зло на радянщину чи просто забули сім років у Сибіру як страшний сон?

Як це забути? Довелося звикати до іншої дійсності, до людянішої дійсності. Адже в Анжеро-Судженську я закінчив середню школу, десять класів та музичну семирічку - одразу по двох предметах: фортепіано і скрипці. Належало братися за розум, дбати про майбутнє, робити вибір у житті.

Ви не тримали зла на радянщину навіть тоді, коли на вступних іспитах до Львівської консерваторії знайомі батьків Микола Колесса, Станіслав Людкевич свідомо поставили вам занижені оцінки?

Схоже на це… Але, може, я і помиляюся. Нікого ні в чому сьогодні я не хочу звинувачувати. Тепер я в цьому не переконаний, чи це насправді було. Або - могло бути. Кожен як міг дистанціювався від неблагонадійної родини… Ні, взагалі-то, батькові знайомі поставили мені непогані оцінки по спеціальності - “четвірки”, але ж не “п’ять”. У противному разі дехто міг подумати, що ті шановні професори симпатизують чи навіть співчувають нашій родині… Ще не один рік я відчував до себе ставлення як до людини якихось непевних політичних переконань.

Як це схоже на типовий український менталітет: наче й не завалили, але й власний громадянський обов’язок виконали. По-хуторянськи…

Ну, напевно, десь так.

Я тішуся з іншого… Це прекрасно, що ви, Мирославе Михайловичу, не стали політичним дисидентом, а стали дисидентом музичним, який у тодішню національну естраду приніс дух сучасності, нові форми та ритми, як-то: блюз, босанова, твіст, халі-ґалі, рок-н-рол. Звідки це у вас взялося?

То почалося, звісно, у Галичині, коли я став студентом історико-теоретичного факультету Львівської державної консерваторії: в Анжеро-Судженську, як ви розумієте, не до рок-н-ролу було. На початку 1960-х у львівської молоді набуло розголосу польське радіо: воно транслювало нову західну музику, брак інформації якої гостро відчувався. На закордонних хвилях залунало багато джазу, іншої цікавої музики. Почали з’являтися книжки, які можна було придбати. Наприклад, у ті часи я самостійно вивчив польську мову, якої раніше не знав.

Із західною музикою ви лише по радіо знайомилися? Хіба платівки до вас не потрапляли?

Ще й як потрапляли! Досить швидко у Львові з’явилися такі ентузіасти, котрі зналися і вміли діставати свіжі грамплатівки не всесоюзної фірми грамзапису “Мелодія”.

Фарцовщики? Хоча тоді казали, “плитники”…

Чому фарцовщики? Звичайні музиканти, яким кортіло дізнатися, що в світі грається.

Перший український шлягер нової доби - блюзове танго “Намалюй мені ніч” на вірші Миколи Петренка - було написане у 1962 році, але й досі виконується. У чому секрет?

То не до мене. (Ми сміємося разом.) Я не винен.

Але навіть “намальована” ніч 57 років не триває?

Якщо без пафосу відповідати, мовляв, воно ввібрало у себе дух епохи - просто так вийшло. Насправді жоден композитор ніколи не відчуває, стане шлягером твір чи - ні. Повірте, перевірено практикою. Можуть прогнози будувати музичні критики, слухачі - то інша справа. Часом дивні речі відбуваються, ти сам не второпаєш: той твір чомусь став шлягером, а цей - ні.

Подивимося на ситуацію під іншим кутом зору… Хоч роялті за “Намалюй мені ніч” і народний твіст “Не топчіть конвалії” вам і досі сплачують, як має бути в цивілізованих країнах: 5% на Батьківщині і 2,5% в усьому іншому світі?

Так, будь-який автор повинен отримувати авторські відрахування, нам повинні платити якісь там копійки... Знаєте, у тому питанні я й досі не можу розібратися з нашим авторським правом: скільки, чому і за що мусять платити? Якщо тим займатися, не матимеш часу писати музику.

Як композитор, ви є членом державної організації “Українське агентство з авторських і суміжних прав” чи “Українського агентства з авторських та суміжних прав”?

Іншої організації, УААСП.

Змінити не хочете? То дві різні компанії…

Раніше я був у державному підприємстві, але потім мене звабили, і я перейшов у приватне агентство, коли воно виникло. Із великими сподіваннями на краще перейшов я туди, але і той УААСП виявився таким самим. Одним словом, і тут, і там якась сумна плутанина відбувається.

А правда, що за “лабзєц”, тобто за гонорар, як тоді казали, у розмірі 50 рублів ви, аспірант Московської консерваторії, лабали на фортепіано в ресторані “Будапешт”?

То не був тривалий період. Насправді мали місце епізодичні виступи.

Вам не сподобалося?

Точно вже не пригадаю, але щось комусь там точно не сподобалося, бо виступів більше не було.

Повернімося до початку розмови… Ви, Мирославе Михайловичу, так і не відповіли на запитання: чим лікується серце, якщо не музикою?

Може, й музикою… Музикою також. Оті ліки людина може шукати ціле життя і не знайти.

Є якісь інші мікстури? Може, ви знаєте?

Є хобі інші, добрі і приємні речі. Чому тільки музика?

У вас, я знаю, це “тихе полювання” на гриби.

Колись було так, і я любив походити лісом у Карпатах. Зараз, бачите, вже тяжко.

Музика дає відповіді на всі відкриті запитання, що виникають?

Ну, не знаю. Я намагаюся знайти оті відповіді, але чи мені це вдається… Музика, якщо вона живе, то дістає якусь оцінку у колег, у слухачів. Тому у них про це більше запитуйте. Якщо музика створена, вона завжди дістає певну оцінку.

Пане Мирославе, дякую за змістовну бесіду.

Прошу.

Фото Сергія Сиротенка / © UKR Artists