Ольга Кваша та її вектори любові
Зустріч з Ольгою Квашею, яка любить усе, що робить, але живе, не сподіваючись тільки на фортуну.
Вона усвідомлює, що доля її любить та охороняє. Їй подобається багато працювати, поспішати до майстерні старовинними вуличками улюбленого Львова, влаштовувати побут своєї невеликої родини в наскрізь просиченій історією старовинній квартирі у центрі міста, займатися йогою і попереджати галеристів про диплом юриста зі спеціалізацією в авторському та суміжних правах.
Вектор “Коріння”
— Ви знаєте, я не соромлюся бути щасливою, — відразу запевнила мене Ольга, яка завітала літнім вечором у кав’ярню на Площу Ринок на моє прохання. Вона вимовила це так впевнено і природно, що я навіть не запитала: а чому має бути соромно за це? — Мати те, що маю, бути там, де я є. Таке щастя мені дарує багато що, і в тому числі мої вернісажі. Коли до твоїх “дітей” — твоїх картин — приходять щирі люди, коли ти відчуваєш енергетику позитиву, яку вони приносять із собою, аби сказати тобі добре слово і привітати з успіхами творчими, життєвими, це вартує щастя у душі.
А ще я щаслива, бо народилася у старовинному місті, люблю його парки та місцевий колорит, Замок Любарта та європейську архітектуру маленьких будиночків, що збереглися у покручених центральних вуличках Луцька ще за часів Польщі. Там і досі моє коріння — тато, мамо, брати і сестри, племінники. Там — мої вчителі і мої університети. Там — мої перші малюнки і перші дорослі рішення, перші пісні і перші слова любові до рідної землі, до якої у нашій родині завжди ставилися по-особливому, з великим пієтетом і справжнім, а не сфальсифікованим патріотизмом. Але у цьому місті зі мною трапилися й перші розчарування, деякі з яких, до речі, змусили мене ще й набути другу вищу освіту — юридичну — у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки.
Батьки Ольги, які працювали мама — службовцем, тато — робітником, мають справжні творчі душі, натхнення і талант — художній, співочий, людяний. І нікуди від цього не подітися, навіть якщо бажаєш своїй дитині безпроблемної долі і спокійного добробуту. Дітей своїх Олю і Сашка не балували, але й мати власну думку не забороняли. Бо були впевнені: творчість передбачає певну свободу особистості. Тож, і приймала 9-річна Оленька такі рішення, як навчання у художній школі, самостійно. Та й у підлітковому віці, закохавшись у Львів, замість занять їздила до незрівнянного міста Лева і годинами блукала по ньому. “Якщо так буде робити моя донечка, — наразі посміхається художниця, — то я просто вмру”.
– Тато довго не вірив, що мої картини зможуть забезпечити мені пристойне життя, хоча цікавився завжди моєю творчістю, бо й сам малював. А ще виховував нас на кращих взірцях української і світової літературної класики. Я взагалі продукт творів українських романтиків: Григора Тютюнника, Вінграновського, Гуцала. Може, тому мені так хочеться попрацювати у книжковій графіці, почати оформляти не тільки дитячі книжки і хрестоматії з літератури. Я працювала з “Видавництвом Старого Лева”, "АБАБАГАЛАМАГОЮ, видавництвами "Каламар", "Апріорі", "Фонтан казок", маю вже й відзнаки колег та читачів. Але я вже передчуваю появу у цьому світі ще моїх “діточок” — тільки так я сприймаю ці матеріальні витвори колективного розуму, результати натхнення багатьох людей. А запах свіжої друкарської фарби?! Він може зрівнятися лише із духом майстерні художника!
Ольга й сама написала книгу оповідань “Табу” — невеликих замальовок з життя. Все ж таки довгий час вагалася, куди поступати — до Академії чи на журналістику. Спробувала друге і все ж таки повернулася до пензлів, фарб, до проявів своєї душі через казкові краєвиди на своїх полотнах, які, наче свіжий подих серед сучасного мистецтва й академічної школи, додають її творам філософського драйву, замішаного на любові до рідної землі та увазі до тих миттєвостей повсякдення, які й складають картину буття.
– У Луцьку дуже сильна дитяча художня школа, вона дає правильний вектор не тільки творчості, а й життя. Відчути глибоко, прожити, щоб всі почуття, всі емоції були справжніми, щирими — ось чому мене вчили мої наставники. А ще нам, випускникам школи, допомагали, бо знали: люди творчі — особливі, змалечку надто інтелігентні. Тож, наш директор, колишній геолог, котрий у горах правду шукав, став для багатьох моїх однокласників початковою точкою опори у мистецтві.
– Останню крапку в усвідомленні правильності вибору життєвого шляху поставив Володимир Черкасов, який читав нам живопис ще на першому курсі. Талановитий художник, дуже скромна людина, прекрасний викладач, він умів вибудовувати стосунки із студентами так, що ми не пригнічувалися нашими невміннями чи нерозуміннями, а прагнули до вдосконалення. При цьому не було жодного панібратства! Із викладачами з інших дисциплін пощастило не менше.
Вектор “Творчість”
— Чому мої картини схожі на казку? Тому що ми щодня живемо у казці. Знаєте, якось рано-вранці, ще студенткою, я вийшла з теплої кав’ярні на Вірменській у засніжений Львів і побачила собаку, який неквапом йшов кудись, а на шиї у нього був замотаний червоний шалик. Мабуть, господар десь впустив. І це було так символічно — тихий ранок, тихий сніг, тихий пес, тиха планета. На душі теж стало тихо і спокійно — творчі пристрасті, що всю ніч вирували у душі художника, поступилися прозі життя, яке завжди цікавіше, ніж ми здатні напридумувати. Треба тільки вміти ПОБАЧИТИ. Потім на деяких картинах із зимовими Карпатами я спробувала передати цей стан душі. Сподіваюсь, мені вдалося.
— Можна навчитися ремеслу і безкінечно писати й переписувати, копіювати ті сюжети, які гарно розпродаються. Художник, який пробуджує почуття, складається з душі. Я не можу собі ставити завдання: на рік, Олю, ти маєш написати надцять картин. В мене навіть був період, коли з-під мого пензля ледь “виповзла” одненька сумна моя “дитинка”. Взагалі більше 20 картин на рік — це для мене практично неможливо. Я можу придумати і 40 сюжетів за 15 хвилин, можу намалювати щось і за дві години, але зазвичай мої роботи вилежуються як вишукані вина, поки я нарешті не “розкоркую пляшку” і не дозволю собі показати їх громаді.
Вона обожнює писати неньку-Україну — строкаті гори і бурхливі ріки, синь неба, що віддзеркалюється у воді, і сонячні “зайчики”, котрі проблискують крізь польові квіти, вечірні сутінки у рідному місті, які по-рожевому ніжно прикрашають стіни будинків, бані численних храмів, і зашифровані письмена на осінніх деревах. Інколи їй закидають, особливо у столиці, що вона наразі неформатна художниця, але та кількість її картин, що прикрашають приватні колекції в Україні, Польщі, Франції, Нідерландах, США, Канаді, Японії, Бразилії, свідчать зовсім про інше: це, мабуть, тут не доросли до сприйняття її творів.
Ольга сміється: “Я наче трансформаторна будка на розі вулиць, призначена для перетворення і розподілу енергії, тільки творчої”. І додає: насправді мені щастить — пам’ятаєте початок розмови? Але ж творчі знахідки і набутки цієї тендітної дівчини — це її копітка робота біля мольберта, працелюбність мозку і фізична вправність кисті її рук, це її уява, трансформована в різнобарв’я і неправильні геометричні фігури, що залишають на полотнах пензлі художників.
— Скільки всього побачу і почую, стільки й хочу викласти на полотні. Так і виникають картини-алегорії, картини-метафори. Хоча впевнена: потрібно жити з відчуттям реальності, яке не завжди безхмарне. Це відчуття — розуміння, що за будь-якої ситуації все може бути гірше або краще, твереза оцінка того, де ти існуєш саме зараз. Не можна жити у суспільстві і бути вільним від нього — це не просто мудрість великих, це соціальна позиція творця, який повинен виходити зі своєї скорлупи, роздивлятися навколо і відкривати очі тим, хто бажає залишатися сліпим усе життя. Я розумію, що надто вимоглива до себе та інших і працюю над цим, але мені так важливо, аби усім було комфортно у зоні моєї уваги. Тільки тоді й працюється, тільки тоді не втратиш ані чарівної країни дитинства, ані коханих людей, ані самого себе.
Вектор “Дитина”
— З появою у моєму житті Ярини я стала боятися — насамперед за її майбутнє. Знаєте, мало хто з нас вирішує, де йому жити і працювати. Хочу, аби моя дівчинка мала таку свободу вибору, реалізувала себе, володіла космополітичним кодом спілкування і знайшла застосування набутим згодом навичкам і вмінням будь-де. Дуже хотіла б, щоб доня зростала у власній, а не орендованій квартирі, жила в екологічно чистому місці. А ще мені дуже важливо, щоб Ярина мала смак до того, що добре, а що — погано. А ще плекала у собі такі якості, як співчуття, великодушність, вміння радіти життю.
Маленька чорноока Ярина майже завжди біля мами. Так само, як Оля у дитинстві, вона малює повсюдно — на столі, підлозі, стінах, парканах, асфальті. Олівцями, фарбами, крейдою, кульковими ручками. Зараз Яринка опановує анімацію на планшеті? робить озвучки до своїх мультиків. А ще Яринка гарно співає, вона учасниця хору музичної школи, де закінчила шостий клас з фортепіано з високою оцинкою. але поки що виступає тільки на шкільних концертах. Книжки й досі є її улюбленою розвагою, добре, що тепер в Україні їх багато і в найкращих перекладах.
— Багато хто пишається, що заради дітей чимось жертвував у житті. Як на мене, це недолугий стереотип, що така жертва корисна, благородна і потрібна. Зазвичай вона потім роздратовує тих, в ім’я кого зроблена. Краще я покажу своїй дитині, як можна досягти своєї мети, бажаючи її понад усе! Сьогодні є багато людей, розбещених у дитинстві, які мають все і не хочуть нічого. Я ж вчу Яринку: воля бажань — найсильніша, і ти маєш самостійно прагнути чогось у житті. Головне — правильно сформулювати бажання і цілі. Ось у цьому я завжди допоможу своїй дитині.
Вектор “Життя”
— Сьогодні ми дуже уразливі. Прагнеш до певної стабільності, а війна, політичне життя країни, розгнузданість, зливи негативу у засобах масової інформації розбурхують людину, просто розбирають її на складові. Але ж повірте, ми такі самі — в міру цнотливі у боротьбі за виживання, без меж закохані у свою країну, бо не хочемо втратити її.
— Намагаюся мріяти, прокидатися щоранку готовою до праці, у гарному настрої, намагаюся вірити в те, що сьогодні обов’язково станеться диво. Тож, цілий день прагну до нього, а ввечері лягаю спати з почуттям вдячності світові за все, що відбулося. Хочу пізнавати дедалі більше людей, бо іноді випадкове знайомство нестримною хвилею відкриває для тебе їхній космос. Життя постійно вчить нас — ось така банальна сентенція. А як інакше? Скажу навіть популярнішу прописну істину: важливо вчитися на своїх помилках — на чужих не виходить, вміти їх визнавати і робити правильні висновки. І пам’ятати слова англійця Сомерсета Моема: “Кращий режисер — це саме життя”, тож, довіртеся професіоналам.
Вона вірить, що художник доти залишається справжнім митцем, доки змінюється духовно — недаремно її твори застосовують в арт-терапії. Вірить у кохання і щирі стосунки двох людей. Вірить, що таким чином стане легше жити — її родині, близьким і друзям, усім українцям.
Ольга Кваша народилася у Луцьку. У 1999 році закінчила Львівську академію мистецтв. Живе та працює у Львові. Учасник численних українських і закордонних художніх виставок, серед яких вісім— персональних. Ілюструвала книжки Євгена Гуцала "Зайці в полі варять борщ", Мар`яни Савки "Тихі віршики на зиму", Дмитра Павличка "Золоторогий Олень", Галини Малик "Їде грудень на коні" та ін.
