Популізм і довіра — категорії економічні

Останні тижні були плідні на публікації щодо прогнозних сценаріїв розвитку економіки України на найближчі періоди, особливо зважаючи на виборчі перегони.

Значну увагу було приділено співробітництву зі світовими фінансовими установами, співпраці з МВФ — буде-не буде, що в підсумку буде, до монетарної політики НБУ та його облікової ставки, до подальшої валютної лібералізації тощо. Тож, погляд на економічний ранок країни після виборчих перегонів від доктора економічних наук, доцента Київського національного економічного університету Дмитра Гриджука видався нам цікавим.

Насамперед усі ми чекаємо перспектив і шляхів подолання політичної і соціально-економічної кризи вчергове, і вчергове за рахунок неординарних, на думку деяких експертів, способів з прикладкою “де” — деофшоризація, деолігархізація, демонополізація, декорумпованість та ін. Так, ми чекаємо на збалансованість і гармонізацію всіх складових економічного ринку, на аналіз бізнес-моделі розвитку вітчизняної економіки та пошуку аналогів серед європейських країн, на конструктивну перебудову багатьох сфер життєдіяльності країни. Проте мало хто говорить, що економіка — це передусім живі люди, а не математичні конструкції або бездушні машини, як зауважив свого часу економічний геній Людвиг Ерхард.

На жаль, люди в Україні продовжують зубожіти, втрачаючи роботу, свої можливості набувати освіту і вдосконалюватися, розширювати світогляд і змогу побачити, як варто жити, аби бути впевненому у стабільному “завтра” — власному і своїх дітей. Одним словом, ми стаємо бідними, у той час, коли економіка багатьох країн спрямована на подолання бідності, уникнення навіть поняття “зубожіння” і не тільки у себе, а й у сусідів по планеті.

Україна поступово, вже котрий рік поспіль, втрачає поняття середнього класу, сімейного бізнесу, приватного підприємництва, тобто соціальну основу демократії, яка на наших теренах має всі ознаки махрового популізму, що дуже полюблює прикладку “анти” — антикапіталістичний, антисемітський і т. ін. Тож, і маємо вражаючі цифри — 5 млн українців виїхали, за інформацією VoxUkraine, з України на ПМЖ, а за даними Держстату, у 2014-2017 роках за кордоном працювали 7% працездатного населення. Маємо просто масову втечу “мізків” і професіональних робочих рук, які цінуватимуть гідно там, де думають про розквіт нації, а не задаровують її безкоштовною “гречкою”, аби вибороти перемогу і пройти до владних структур.

І хоча вся історія популізму як політико-економічного явища начебто стверджує, що той розквітає на тлі криз і ненадовго, наш рідний, український, популізм став уже давно, на жаль, одним із щоденних механізмів вітчизняної демократії. При цьому сили йому додають економічні кризи, що призводять до соціального розшарування суспільства, а нові медіа допомагають лідерам-популістам зібрати навколо себе широкі верстви населення, що робить популізм просто таки політичним мейнстрімом та психологічним інструментом.

Ви звернули увагу як “просто” вирішуються у багатьох з наших політиків, економістів, фінансистів такі складні проблеми, як економічне зростання, “очищення” фінансової системи, охорона здоров’я, зайнятість працездатного населення, освітня реформа тощо? Все зводиться до 3-5-10 ключових пунктів програм розвитку, стратегій, візій на кшталт “Мир — хижинам, війна — палацам!” або “Мир — народам, земля — селянам!”. 

От і потрапляють з самого початку незалежності нашої держави дедалі більше галузей економіки і суспільних сфер у капкан популізму, що протягом новітньої історії вже неодноразово призводив і до гіперінфляції з чотирма нулями, і до страйків шахтарів і студентських голодних заколотів, і до обох вітчизняних революцій ХХІ сторіччя, коли вистраждані на Майданах основи демократичного суспільства досить технічно і професійно забовтувалися тими політичними діячами, для яких важливі їхні, тобто інші, порівняно з прагненнями громадянського суспільства, завдання у владі. При цьому інструментами у досягненні власних цілей виступають емоції натовпу, їхні настрої і розуміння того, що відбувається навколо. Складно не піддатися інформаційному зомбуванню: жити, бачите, як складно — вже дістали, замучили, підвищили ціни, збільшили тарифи і т. ін. При цьому пропонуються дуже прості шляхи виходу з кризових ситуацій: скоротимо витрати на все, зберемо новий Майдан, поміняємо знову уряд, приймемо чергову програму, пролюструємо всіх чиновників тощо. І все сказане залишається у повітрі, бо має загальний для всіх таких починань недолік — відірваність від реального стану речей.

Такий харизматичний лідер нібито бере на себе всю відповідальність, начебто впевнено веде всіх “правильним” шляхом. І громада із задоволенням дарує йому цю відповідальність. А потім дуже швидко розчаровується, бо слова, не підкріплені економікою — лише слова. А звідси вже дуже серйозні проблеми, ключова з яких — довіра. Саме та довіра, яка відіграє досить вагому роль в економічних циклах, виходячи за межі раціональної віри.

Що маю на увазі? Зазвичай люди використовують доступну для них інформацію, аби скласти прогноз і прийняти на його основі те чи інше рішення. При цьому за стабільних часів вони довіряють (читаймо вірять), тому досить часто довго не розмірковують, а покладаються на свої інстинкти або інтуїцію. Будь-які сумніви в успіху нівелюються впевненістю у стійкому “завтра”, а приймаючі серйозні інвестиційні рішення, ми неминуче покладаємось на віру, що запускає механічний процес раціонального рішення: розглядаємо всі варіанти, аналізуємо вірогідність кожного з них, прораховуємо наслідки і результати і визначаємо найкращий, на наш погляд.

Коли ж щезають звичні контури звичного довкілля, коли люди втомлюються від потоку тих змін, які не несуть полегшення, коли у більшості населення відсутнє розуміння того, що відбувається з їхнім життєвим світом, запускається ірраціональне начало як важіль економічної циклічності і передумова розквіту популізму на теренах “вільного” ринку і глобальної “демократії”. Згадайте, наприклад, велике тюльпанове божевілля у Голландії ХVIIстоліття. Несистемні проекти одного дня, інакше кажучи прожекти, якими жонглують популісти від політики, не дають змогу пересічним громадянам створити умови, за яких вони мали б змогу самостійно владнати свій світ. Та й “допомагають” їм ще й популісти при владі, які штовхають їх на “узбіччя” життя псевдореформами, перекрученням і недостовірністю інформаційних меседжів, непрофесіональних нормативних і піднормативних актів, власною аргументацією своїх дій, що йдуть врозріз зі світовими стандартами суспільних процесів — політичних і соціально-економічних. Усе породжує не тільки незадоволеність громади, а насамперед підриває суспільну довіру. Довіру в те, що політична система здатна відтворити соціальний порядок, довіру до державних інституцій, особливо тих, що регулюють фінансову систему держави, довіру до прозорості дій влади на будь-якому рівні і з будь-якого питання. До речі, Brexit— це була перша ластівка-ознака того, що популізм повертається й на терени Євросоюзу. Чи зупиняться англійці вчасно – це питання відкрите...

Що ж робити? На вістрі часу у масштабах України — нагальні заходи з подолання бідності, розвиток внутрішнього попиту за рахунок вітчизняних товарів, модернізація галузей, що дадуть змогу інтенсифікувати український експорт, та ін. Стисло кажучи, програми економічної стабілізації, які необхідно впроваджувати негайно, але повільно, пам’ятаючи ефективність мистецтва маленьких кроків. Важливо якомога скоріше уникнути хибних стимулів у фінансовій системі, а також збалансувати податкову систему і спрямувати її на відновлення середнього класу у суспільстві, малого і середнього бізнесу, приватного підприємництва.

При цьому варто приділяти особливу увагу питанню економічної справедливості. І не популістської, а справжньої, ініційованої новим поколінням креаторів постіндустріального суспільства. Інакше і надалі матимемо статус країни з дешевою робочою силою і сировинного придатку світової економіки. У кращому випадку.