Післясмакота Книжкового Арсеналу

Пам’ятаєте, як це – відкриваєш щойно куплену книгу, а в неї сторінки ще зліплені, пахучі, гладенькі на дотик... А думки вже летять вперед, щоб встигнути – ну ще сторінку, і ще, і ще... Кажете, завтра на роботу, навчання? Дуже прошу: додайте хоча б хто-небудь ще одну годинку у добу, може тоді будемо мати змогу прочитати якомога більше новинок. І не тільки з Книжкового Арсеналу. Тож, гадаємл такі огляди доречні – як орієнтири або вектори у книжковому океані.

Володимир Рафєєнко. Мондеґрін. Пісні про смерть і любов

Ласкаво просимо до сюрреалістичного кошмару архангела Гавриїла. Чи, як його там – Габрієля або просто Габи, який насправді ніякий не архангел, а звичайний собі переселенець з Донбасу. Габрієль Габинський, викладач етики, через війну змушений переїхати до Києва. Він вивчає українську, прагне кохання, намагається знайти шпарину в ірреальності довкілля. По суті Габа — людина-помилка, зайвий у суспільстві, яке виштовхує із себе тих, хто незручно нагадує про необхідність взаємоповаги, прийняття альтернативних поглядів на події, які давно заштамповані медіа та "експертами".

Таємниче слово «мондеґрін» із заголовка позначає неправильно почуте слово. А у виконанні Володимира Рафєєнка – це фантасмагорія, п’яний сон янгола, Овідієві «Метаморфози» в окупованому українському ландшафті і кошмар Аліси, яка стрибнула за кроликом до нори. Алюзії на Кафку, як і символіка Кобилячої голови — це найлегше, що є у тексті "Мондеґріну". Читайте уважніше, не лінуйтеся відмовлятися від буквальності у сприйнятті написаного. Саме завдяки такому підходу книжка Рафєєнка розкривається тонким гумором, іронією і тугою. Власне, останньої у творі багато, адже її головний персонаж, як і сам автор, переживає вигнання з дому, з міста Z.

До того ж, це роман із мовою і про мову. Блукаючи спальним районом столиці, Габа прочитує нам імпровізовану лекцію про філософію мову. І оскільки для Рафєєнка це перший роман українською, то місцями це (і водночас дещо іронічна) інтелектуальна рефлексія. Влучна і мудра — і набагато більше ніж про любов і смерть.

Анатолій Дністровий. Б-52

Лінія розмежування суспільства у романі – Революцію гідності. Наприклад, ми знаємо, що в Україні є люди “з 90-х”, хіпстери, “ватники” — тобто ті чи інші верстви суспільства, з якими, хочеш-не хочеш, але маєш жити та миритися. Класифікації можуть базуватися на різних підходах і критеріях. Анатолій Дністровий бере за основу класифікації людину "доєвромайданну" — успішного, заможного топ-менеджера, аналітика Мирослава Шефера. Йому сорок років, мо, трохи більше. Мирослав — переконаний противник шлюбу, пестун матусі й тітки, улюбленець шефа. І все б нічого, але Шефер з юності марить літературою. Його стосунки з жінками стають основою для п`єс, а дійсність дедалі більше нагадує низку пригод, які рано чи пізно теж ляжуть на папір.

"У багатих свої забаганки", — скаже читач десь на половині книжки. Проте автор приготував для головного персонажа випробування нещасливим коханням із затятою лівачкою Варею, втрату роботи, муки творчості та візит батьків без попередження. Все це вкупі витримати важко. Здоров`я Шефера дає збій. Але світ змінюється. І чи буде для Шефера місце в цьому новому світі? Чи використає чоловік свій другий шанс? Висновок роману, що звучить як вирок сьогоденню — в останньому реченні.

Гаська Шиян. За спиною

27-річна Марта із покоління "солом’яних" сиріт — понуре дитинство у маленькому містечку, мама, яка покинула сім’ю заради заробітків в Італії. Але це лише стало поштовхом до того, щоб зробити успішну HR-кар’єру в IT-галузі. Марта щиро насолоджується комфортом і добробутом, який створює для себе і свого бойфренда Макса, і намагається триматись осторонь політичних новин. Аж ось в один момент її затишний світ перевертається догори ногами.

Макс бере повістку в армію. Марта намагається відповідати суспільним очікуванням і прийняти такий крок, але внутрішній конфлікт і образа за те, що він не залишився з нею, не дають їй спокою. Їй здається, що це дуже хибний спосіб довести свою маскулінність, і це відчуття загострюється із наростанням сексуальної фрустрації. Гострий внутрішній конфлікт, який намагається подолати головна героїня, спровокований переоцінкою цінностей і тілесністю, яку не завжди вдається приборкати. Як вона долає депресію? Які рішення приймає? І головне: куди її приводить намагання втечі?

Катерина Бабкіна. Мій дід танцював краще за всіх

Знаєте, як на популярних англомовних бестселерах пишуть цитати з The Guardian чи якогось аналогічного видання? Мовляв, «ця історія змінить ваше життя». От саме такими фразами можна описати збірку оповідань Катерини Бабкіної «Мій дід танцював краще за всіх». Це книжка для читачів, які фанатіють від романів Фредріка Бакмана та щиро прагнуть історій, які змінять їхнє життя і змусять їх плакати.

Це маленькі щемкі оповідання, які б’ють по емоціях. Тут буде і шлюб з донькою ворога народу, і спогади про перше невміле плавання і недовисловлену любов між батьком і донькою, і багато інших ситуацій, від яких тремтить серце. Оповідання Бабкіної схожі на популярні драматичні пісні, мелодія яких застряє в голові. Сила цих текстів – в їхній мелодраматичності й у деталях. Дешевий рубін, який є джерелом драматичних воєнних історій. Або синя купальна шапочка дівчинки – цінний спогад про батька. І з таких простих речей виростає великий чуттєвий всесвіт. Одночасно чи не вся історія України, чи не повний перелік горя й щастя, які здатна витримати людина – все на сторінках книжки письменниці.

Марина Гримич. Клавка

Повоєнні роки в українській літературі – не найпривабливіший період. Це час, коли Розстріляне відродження вже полягло, а феномен шістдесятництва ще не з’явився. Однак в Роліті (кооперативі «Робітник літератури», що на вулиці Хмельницького в Києві) життя все одно вирує. Письменники не припиняють писати, варити картоплю на вечерю, закохуватись і плести інтриги. Здається, «Клавка» створена для того, що під соусом перших любовних переживань 26-річної секретарки Спілки письменників Клави подати не найпривабливіший етап літпроцесу. Того самого, коли митці мали вести свій рід не від аристократичних предків, а від робітників з діда-прадіда.

Марина Гримич одночасно з легким сюжетом проштовхує корисну інформацію про цю культурно-історичну епоху. Тож, разом із любовними муками секретарки читачі ковтнуть специфіку спілчанської кухні, письменницькі інтриги за Рильського й Корнійчука, історію про долю радянських єврейських письменників та їхніх родин. І заодно дошкульні уроки української мови, які Клавка й письменниця Прохорова даватимуть усім сильним світу цього працівникам літератури.

Фоззі. Червоні Хащі

Кажуть, у давні часи по досягненню віку статевої зрілості хлопців забирали у спеціально відведені бараки чи місцини, де вони проходили випробування й набували таємних знань. І звідки верталися справжніми чоловіками.

Опинившись у будинку для літніх, з Богданом Васильовичем стається схожа оказія. З одного боку, цей будинок розташовано на місці колишнього дитячого санаторію, отже, підлітково-ініціаційних флешбеків просто не уникнути. З іншого боку, витівки усіх тамтешніх старих і правила проживання надто нагадують підлітковий побут. Жінки живуть окремо від чоловіків. Новенького треба представити на спеціальній церемонії. Собак тримати не можна, але діди по-підлітковому ховають свого собаку, а ще підкреслено по-тінейджерськи лаються і сиплють наївними еротичними жартиками. І головне – за старих, як і за неповнолітніх дітей – все вирішують дорослі. Їхні гроші й паспорти лежать у спеціальному сейфі – начебто щоб не загубились і для блага їхніх власників, хоча це видає, хто тут дорослий і повносправний, а за кого необхідно вирішувати.

«Червоні Хащі» – це неочікуваний роман-виховання, в якому замість юнаків фігурують чоловіки, що встигли побачити життя. Та замість мудрої й виваженої старості (яка зазвичай трапляється з героями казок в їхньому віці) перед персонажами роману постають нові випробування і нове життя.

Ірена Карпа. Добрі новини з Аральського моря

Аральське море – це та сама чарівна локація, яка була місцем вигнань і митарств для Тараса Шевченка. Таким Аральським морем у новому романі Ірени Карпи постає Париж. Четверо українських дівчат, незалежно одна від одної, потрапляють у свій французький екзиль з різних причин і з різною метою. Що вони робитимуть? Передовсім проходитимуть чистилище віддалених від центру паризьких районів, страждатимуть від своїх українських комплексів і мрій, зустрічатимуть своїх чарівних помічників і чарівних принців. Париж же існує саме для цього, еге ж? Це дивовижне місце з дорогим красивим одягом, устрицями, вином, романтикою, де за червону помаду тобі пробачають усі гріхи. Та й те, що едемський сад починається одразу за перетином державного кордону, знають усі. Чи ні?

На жаль, токсичні стосунки, комплекси й синдроми не зникають з перетином кордону. Їх не маскує червона помада та присмак французького вина. Хоча назва обіцяє нам, що новини із цього екзилю будуть все ж таки добрими.

Максим Гах. Прогулюючись пустелею

Збірка оповідань Максима Гаха вийшла у серії "Альтернатива", в чому вже міститься підказка для читача. Так, актор поки що маловідомий, ще й пише у жанрі абсурдистської фантастики. Але чому б не спробувати? Раптом ще комусь вдасться урізноманітнити коло українських авторів, що намагаються пробитися крізь власне ж захоплення Кінгом чи Сіммонсом.

Вже після кількох оповідань збірки стає зрозуміло, що нам хоче сказати письменник: світ ‒ це не те, що нам здається. Гаху подобається несподівано й карколомно змінювати плин сюжету. Інколи, як в оповіданні "Гіперборея", це дивує і дещо бентежить, а от у "Фестивальній" навпаки – пасує атмосфері раптового колективного божевілля. "Теракотова вежа" та "Наприклад, завтра" вигідно вирізняються з-поміж інших текстів. Помітно, що література жаху в обгортці ретро дається автору краще, ніж намагання філософськи осмислити місце людини у безмежжі Всесвіту.